Олександр Васильович Донченко - Беладонна. Любовний роман 20-х років

— До мене?!

Довгенько дивилась на мене. Впізнавала, видко. Потім запропонувала сісти.

— Я вас слухаю!..

Сказав, що прийшов у справі Льолиній. Я її товариш… Зраділа цьому, засипала розпитуваннями. Де Льоля, що з нею та чого не показуються? Вона так за нею скучила… Я, плутаючись, відповідав на запитання. Вигадував цілі байки й ні слова правди. Не хотілось признатися, хто ж насправді Льоля. І нарешті від цього зробилось огидно й соромно за себе.

На якого чорта вся оця комедія? На греця я брешу?.. Треба швидше тікати.

У цей час до кімнати зайшов якийсь мужчина. Я думав: чоловік Настин — так просто поводився. Роздягся й сів коло столу. Настя познайомила:

— Ваня. А це товариш Льолин.

Ваня міцно потиснув мені руку і, косо зиркнувши, промовив:

— Да?..

— Так-так… Ще й близький — працювали вкупі.

— Працювали?… А тепер?

— Тепер?..

Мені в цьому запитанні почулась якась нещирість. Я знову зам'явся, але потім почав щось відповідати. Мене цікавив Ваня. Льоля так ним захоплювалась. І потім — як він до неї тепер ставиться? Після отого випадку в їдальні церобкоопу? Він же запевне знає, хто така Льоля. А Настя не знає — виходило, не розплескав іще. Надумав поговорити з ним по душах. Коли йтиму додому, запропоную прогулятися трохи.

Прийшов чоловік Настин. Симпатичний чолов'яга, в здоровенних окулярах. Мені він відразу чомусь сподобався. Простяга такий і, видко по всьому, гуморист, бо з першого ж слова я реготав. Сіли обідати, запросили й мене. Я відмовлявся, але господар без манірності схопив мене за плечі й посадив на стілець. Обідалось весело, і мені пригадалися тоді записки Льолині про цю сімейку. Власне, Ваня до цієї сімейки не належав. Він був другом господаря і, як холостяк, у них харчувався. Згадували Льолю, жалкували, що її зараз немає. Настя пригадала гімназіальні роки. Я попрохав її дещо розповісти з її біографії, але вона мало знала. Забулося…

Виходив від них уже зовсім пізно. Зі мною разом пішов і Ваня. Виходило, я зможу з ним поговорити. Та Ваня мене попередив. Я думав на вулиці повести про це розмову, як Ваня ще на сходах запитав:

— Пробачте. Ви давно її бачили?

— Ви це про Льолю?

— Так-так… — Узяв мене під руку.

— Та місяців зо два, коли не більше.

— Угу… Давненько, виходить.

Вийшли на вулицю, зупинились.

— Ну, ви кудою думаєте далі? — запитався Ваня. — Нагору, наниз?..

— Я? Та мені, власне, кудою хочете.

— Ні, справді? Я можу вас провести.

— Ну, добре…

Пішли. До рогу пройшли майже мовчки. Потім заговорив тихо Ваня:

— Ну от! Тут менше публіки… Я хочу з вами де об чім поговорити.

— Будь ласка, прошу!

— Скажіть, в чому полягає ваше «товариш Льолин»?

— А це для вас так цікаво?

— Да, я хотів би знати.

Я почав був вигадувати якусь чергову байку, та Ваня раптом перебив:

— Пробачте!.. Ви гадаєте втаїти від мене, що Льоля повія? Говоріть одверто…

По цьому я трохи розгубився. Мені соромно стало за мою брехню. Але потім попрохав у нього вибачення й розповів йому про все. З початку до кінця, не виключаючи й щоденника. Він уважно слухав, запитував про окремі деталі, а коли я закінчив, промовив:

— Дякую за одвертість! Я радий, що з вами зустрівся…

І потім по паузі додав:

— А ще дужче буду вдячний, коли ви… той… ну, коли взнаєте, де вона, і мене сповістите.

Я поцікавивсь, для чого це. Ваня, повагавшись хвилину, відповів:

— Поміж