Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

Але він не віддав…

А у жовтні (Миросі вже було двадцять чотири роки), Максим знову сам зайшов до вагової будки й каже:

– Давай одружимося?

– Це з якого дива? – дивується Мирося, бо ніякої розмови поміж ними не було – ні про зустрічі, ні про кохання.

– Мені до батьків щодня далеко їздити, я тут живу у чужої баби на квартирі, то буде краще, як матиму свою хату.

– То це тільки через мою хату ти просиш мене заміж?!

– Ні… Ти мені давно сподобалась, але я не знав, як до тебе підійти, бо ти все сидиш сумна й сердита.

– Але ж ти мене добре не знаєш, – каже Мирося. – Та й я тебе.

– Я все про тебе знаю, що мені треба, – каже тоді Максим. – А я… Я хлопець хороший, горілки не п’ю. То що тобі ще треба знати?

– Хто його знає…

– Коротше, я не хочу довго тягнути. Якщо ти згодна, то зіграємо весілля. А ні, то я знайду собі якусь іншу дівчину.

– Я не знаю… – задумалась Мирося. – Я то й не проти, тільки наперед треба з мамою поговорити.

– Ти говори, але я довго чекати не буду.

А після роботи Мирося про все розказала Євці…

– О! Якщо ти цього Максима не схочеш, то кого іншого знайдеш? Борис твій вже не повернеться до тебе, бо у нього через місяць весілля буде.

– Та хай провалиться той Борис, разом із його мамою! Я про нього й думати забула!

Увечері я вислухала Миросю, та й кажу:

– Якби у цього хлопця в голові були дурниці, то він би тебе не просив так швидко заміж. Та й робота в нього відповідальна, має гроші.

– Але ж Максимові, мамо, все одно, кого брати. Он казав, що як не схочу, то візьме Євку!

– І це тобі перебирати? – нагадала я про Бориса. – Ти ще й носа утреш своєму колишньому кавалерові, як в один день зробите весілля!

Бачу, у Миросі обличчя запалало.

– А що! – каже. – Так і буде. Скажу Максимові, що піду за нього заміж. І про весілля скажу…

Вранці Мирося сама підійшла до хлопця, подивилася на нього пильно, а він… піймав її погляд – і почервонів.

«Цей не буде такий, як Марусин Гордій, – думає Мирося. – Максим цей, певно, добрий і розумний. І він не обманить мене, як Борис». Та й дала згоду!

Сватання ми призначили на наступний день.

І от ходить Мирося селом, гукає дівчат за дружок, а їй ніхто не вірить.

– Ти виходиш заміж, за Максима?! – хто почує, та й дивуються. – А коли ж це ви з ним зустрічалися? Вас же ніколи ніхто разом не бачив!

– А таки виходжу! – гордо відповідала кожному Мирося.

На сватання прийшли Максим, його батько, мати і рідна сестра. Сіли ми всі разом за столом, про все домовилися, та й обмінялись хлібом.

На цей раз плаття Мирося замовила у швачки, дешеве, із капрону. А вінка і фату взяла в Антосі.

17 листопада 1969 року відгуляли ми весілля!

Весілля робили на два села. Я в колгоспі в рахунок плати замовила машину, щоб перевозити своїх людей.

Вранці Мирося убралася у плаття, а воно – дуже тонке, коротке, вище колін!

– Не таке гарне плаття, як було з Борисом, – каже Євка. – Те було довге й пишне, київське. А це… Чого ти, Миросю, пошила собі таке дешеве і куценьке плаття?

– Не нагадуй мені більше про Бориса! – розсердилась Мирося. – А пошила таке, на яке мені достало своїх грошей! Я ж не буду просити в мами…

От уже й неділя, мало бути весілля. А я бачу, що дитина моя сидить смутна – і плаття їй не підійшло, і коси ще не заплетені…

– Чого ж ти журишся? – питаюсь. – Треба поспішати, он уже який час, а ти все сидиш!

– Ой, мамо… – і Мирося пустила сльози. – Я ж таки люблю Бориса і не можу вирвати його зі свого серця. І оце ж як здумаю, що й він сьогодні жениться! Сьогодні… І бере якусь Катерину. А мав би брати мене…

– Забудь, – кажу, – дитино, про того зрадника навіки! Не шкодуй! Подумай тільки, який би з нього був чоловік, якщо він послухав маму і