Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

– Недобре мені…

А я й не думаю, невтямки. Гадала, що то Мирося добре находилась, або не втрапила у двері, спіткнулася та й злякалась. Запитую:

– То коли вже те ваше сватання з Борисом буде? Бо мене люди скрізь тільки і питають…

– Коли сватання?… – Мирося якось так глянула, наче крізь мене, а тоді й пішла до скрині, та відкриває віко. – Сьогодні, мамо, наше сватання.

– А Боже! – кинулася я з тією картоплею. – То ж іще нічого не готове! Чого ж ти не сказала вчора або хоча б сьогодні рано! В хаті не прибрано…

– І сватання, і весілля наше з Борисом, мамо, буде сьогодні, прямо тепер, тут! – я й зрозуміла.

Дивлюся, а Мирося виймає зі скрині плаття, вінка весільного, розкручує із газети фату, бере в руки туфлі – і несе все те до печі, відсовує заслінку, засовує жужмом до вогню.

– Ти що, здуріла?! – до хати зайшла Маруся, кинулася виймати плаття. Але тільки смороду наробила, бо все вже гарно горіло. Навіть туфлі.

– Покинув мене Борис…

– Ой, горе яке… – я закрила обличчя руками. – Сором… Усе село вже говорить! От зробили…

– І нащо ж було палити плаття! Може, ще б згодилось?! – кричить Маруся.

– Бо то плаття для нашого весілля із Борисом, – відказує їй Мирося. – А його вже ніколи не буде. То нащо плаття?

Проплакала за Борисом Мирося цілий місяць, з хати не виходила, бо ні на кого з людей не могла дивитись. На роботу не ходила, бо могла взяти на той час відпустку.

– Ніяких хлопців мені не треба! Більше ніколи! – кричала вона до дівчат, як починали говорити, що хлопців ще буде багато. – Я бачити не хочу! Буду сама!

А я:

– Оце такі, Миросю, свекрухи, аби ти знала. Оце такі мами хлопчачі! Ми з вашим батьком теж колись любилися і просили своїх батьків, щоб зробили нам весілля. А вони… не пустили твого батька на вулицю, проклинали мене й обмовляли. А мої мама в той час знайшли мені ще й багатого дурника за чоловіка!

– Як? – здивувалася моя Мирося, бо я таких подробиць до того нікому й не казала.

– Нас геть із дурнем повінчали, в церкві! А тоді вночі ми із вашим батьком втекли з села. Але не далеко зайшли, бо була страшна бідність, починалися колгоспи. От і повернулися ми жити до моєї мами. То що нам твої діди з бабами виробляли! Ні на очі не хотіли бачити, кляли й проклинали усе життя. І життя таке й було у нас, і є – прокляте… Оце, Миросю, щоб знала, які підступні свекрухи! А чоловіки… Чоловіки – це наше жіноче горе, одні сльози гіркі нам через них. Кому воно потрібно…

Мирося мою науку слухала і наповнювалася ненавистю до чоловіків і до їхніх матерів теж…

– Он Марусю, хіба пожаліла її свекруха? – торочу одне й те саме. – Осталася вона сама з дитиною, чи ж хоч раз прийшла? А чоловік який? Спалив нам дощенту хату. Оце таке тобі щастя, те одруження.

Я говорила, говорила щодня, то Мирося трохи й заспокоїлась.

Був кінець серпня. Машини почали возити буряки до цукрового заводу. Мирося вийшла на роботу, сіла за ваги.

Якось зайшов до вагової Кирило, Миросин товариш по розвагах, а з ним новенький хлопець.

– Знайомся, – каже Кирило, – це Максим, його ставлять бригадиром у механізації!

– Я звуся Мирося… – їй було байдуже.

А тоді стало так: куди лиш Мирося не повернеться, а Максимові очі скрізь за нею. Де йде – то його зустріне!

Якось сиділа Мирося на вагах сама. Машин не було, то вона поправляла волосся, дивилась у Борисове дзеркальце. Як тут – заходить Максим! Нічого Миросі не сказав, а – раз! – і видер із її рук люстерко.

Мирося закричала:

– Віддай мені дзеркальце!

– А не віддам! – сказав Максим та й втік.

Мирося тоді сидить, і їй чомусь стало разом і соромно, і втішно.

А тоді пішла вона до бума, знайшла там Максима, та й попросила:

– Віддай мені моє дзеркальце!

– Я тобі краще дам за нього п’ятдесят копійок, і ти купиш собі нове, а це я залишу собі.

– Ні, віддай мені моє. Мені це дзеркальце дуже дороге як пам’ять.