Chigozie Obioma - Рибалки

Ми терпляче чекали, щоб не відволікати його, поки на екран не вискочив чоловік із зубною щіткою в руках.

— У січні? — сказав мій брат, щойно побачив того чоловіка на екрані.

— Я сказав: «на початку року», — пробурмотів батько, опускаючи очі так, що ушкоджене наполовину заплющилося. Я задумався над тим, що ж насправді сталося з батьковими очима. Я підслухав їхню сварку з матір’ю, в якій вона звинувачувала його в брехні, у тому, що нема в нього ніякої «котораки». Можливо, подумав я, йому в око залетіла якась комаха. Мене гнітило, що я не можу ні до чого додуматися, а закінчилося все думкою про те, що якби Ікенна і Боджа були живі, то вони — за допомоги своєї вищої мудрості — таки дійшли б своїм розумом до відповіді.

— На початку року, — пробурмотів Обембе, коли ми повернулися до своєї кімнати. А тоді, опускаючи голос, як опускається на землю верблюд, повторив: — На початку. Року.

— То це, мабуть, у січні? — висунув я свій здогад, потай радіючи.

— Так, у січні, але це значить, що часу ми маємо обмаль — точніше, геть його не маємо. — Він похитав головою. — Я не знайду щастя в Канаді чи десь інде, якщо той божевільний і далі вільно ходитиме землею.

Хоч я неабияк остерігався розпалити братові лютощі, але не зміг стриматися, щоб не сказати:

— Але ми ж намагалися, він просто ніяк не хоче помирати. Ти сам так сказав — що він наче той кит…

— Брехня! — закричав він, і з його розчервонілого ока скотилася сльозинка. — Він просто людина. Він теж може померти. Ми спробували лише раз, усього один раз, заради Ікенни й Боджі. Але я присягаюся, що помщуся за своїх братів.

Аж тут нас погукав батько й попросив помити його машину.

— Я це зроблю, — знову прошепотів мій брат.

Він утер очі хустинкою. Пізніше, коли ми з ним протирали машину рушником, намоченим у відрі з водою, він сказав, що нам треба спробувати «План із ножем». Ось як усе мало відбутися: ми мусимо серед ночі тихцем вибратися зі своєї кімнати, знайти скаженця в його фургоні, заколоти його до смерті й утекти. Його слова злякали мене, але мій брат, маленька людина, повна великої печалі, закрив двері й запалив першу за тривалий час цигарку. Хоч струм і не зникав, але Обембе вимкнув світло, аби батьки подумали, що ми вже спимо. І хоч ніч випала трохи холодна, він залишив вікно прочиненим і видував дим назовні. Докуривши, він повернувся до мене й сказав: «Мусимо йти цієї ночі».

У мене серце підскочило. Я почув, як десь у сусідів грає знайома різдвяна пісенька. Раптом до мене дійшло, що надворі вечір 23 грудня, і що наступний день — то переддень Різдва. Мене вразило те, яким несхожим на інші випав цей різдвяний сезон — сірим і бідним на події. Він, як завжди, приніс імлисті ранки, а коли туманець розвіювався, то залишав по собі обвислі хмари пилу. Люди обвішували свої оселі прикрасами, а по радіо й телевізору одну за одною крутили різдвяні пісні. Іноді статуя Мадонни коло воріт великого собору — нова статуя, яку спорудили після того, як Абулу збезчестив стару — світилася барвистими вогниками, приваблюючи багатьох людей з нашого району на святкування Різдва. Обличчя людей світилися усмішками, хоч ціни на масові товари — здебільшого на живих курей, індичок, рис і все, що пов’язане зі святково-різдвяними рецептами, — злітали за межі досяжності звичайних людей. Але нічого такого не сталося — принаймні, не в нашій оселі. Жодних прикрас. Жодних приготувань. Усе, що сповнювало наш звичайний спосіб життя, здавалося, перетрубили безжальні терміти горя, що напали на нашу родину. І ми стали тінню тих, ким колись були.

— Цієї ночі, — сказав мій брат, трохи помовчавши. Його очі дивилися на мене, а решта обличчя була лише силуетом. — Ніж готовий. Щойно мама з татом точно заснуть, ми вискочимо крізь вікно.

А тоді, ніби викидаючи слова з нерозбірливої димної гущі, він сказав:

— Чи я піду сам?

— Ні, я з тобою, — затинаючись, мовив я.

— Добре, — сказав він.

Хоч я відчайдушно прагнув любові свого брата й не хотів знову його розчаровувати, я не міг зібратися, щоб вирушити серед ночі на полювання за тим скаженцем. Місто Акуре вночі було небезпечним — навіть дорослому доводилося обережно вибирати дорогу, коли темнішало. Наприкінці чверті, перед смертю Ікенни й Боджі, на ранковому зібранні в школі розповідали, як Ікебамі Оджо, один з моїх однокласників, що жив на нашій вулиці, втратив батька у сутичці з озброєними грабіжниками. Я задумався, чому мій брат, який був ще дитиною, не боявся ночі. Хіба він не знав, хіба він нічого такого не чув? І той божевільний, той демон, певно, заляже й чекатиме на нього. Я уявив, як Абулу видирає в нас ножа і ріже нас самих. Ця думка сповнила мене смертельним жахом.

Підвівшись із ліжка й сказавши, що хочу випити води, я пішов до вітальні, де батько й досі сидів і дивився телевізор, склавши руки на грудях. Я приніс чашку води з кухні й випив її. Сівши на канапі коло батька, котрий засвідчив мою присутність лиш легеньким кивком, я спитав, чи з його оком усе гаразд. «Так», — відповів він і повернувся до телевізора. Там двоє чоловіків у костюмах вели дебати, а на тлі висів плакат з написом «Обговорення економіки». Мені сяйнула одна ідея, спосіб уникнути походу на вулицю з братом, тож я взяв одну з газет, що лежали коло батька, й почав читати. Батькові це подобалося — він радів кожному нашому зусиллю здобути нові знання. Водячи очима по аркушах, я питав щось у батька, але він відповідав тільки коротко, в той час як я волів, аби він говорив довше. Тож я спитав про той день, коли його дядько пішов на війну. Батько кивнув і почав, але його зморював сон, він повсякчас позіхав і тому скоротив розповідь, наскільки зміг.

Але розказана ним історія була тією самою: його дядько ховався в деревах, що