Кобо Абе - Жінка в пісках

з боків... глибокі зморшки на суглобах... чотири невеликі паралельні порізи, наче зябра в акули... Видно, людина займалася легкою фізичною працею.

...У чому його потворність?.. Потворність!.. Особлива потворність — так, наче він і не живий, і не мертвий... Ні, не тому, що в ньому щось викривлено... Невже навпаки — відтворення занадто точне?.. (Те ж саме може статися з моєю маскою)... Отже, надмірна відданість формі призводить до відходу від реальності... Можна надавати великого значення обличчю, але тільки після того, коли побачиш його потворність!

Таки є резон у тому, що занадто точна копія неправдива. Хіба можна уявити собі палець, позбавлений форми? Або змію без довжини, горщик без об’єму, трикутник без кутів?.. Такі речі зустрічаються хіба що на інших планетах. А коли так, то й обличчя без виразу — не виняток. Навіть якщо воно колись і називалося обличчям, то тепер про нього так не скажеш. Маска теж має право на існування.

То, може, проблема полягає в рухливості? Адже «форму», Нездатну рухатися, було б дивно називати формою. Навіть оцей палець мав би приємніший вигляд, якби міг ворушитися. Для проби я взяв палець і поворушив ним. І справді, тепер він здавався природнішим, ніж тоді, коли стояв на столику. Отож, про це мені не треба турбуватися. Тому з самого початку я твердо вирішив, що маска повинна бути рухливою.

Проте щось у штучному пальці мене не задовольняло. Власне, що саме тривожило? Я почав порівнювати його зі своїм, зосередивши на ньому всю свою увагу і напруживши зір. Безперечно, різниця була... І якщо спричинило її не те, що палець відрізаний і нерухомий... то, може, різна якість шкіри... Мабуть, щось, властиве лише живій шкірі, чого не можна імітувати лише кольором і формою не заміниш...

Зауваження на полях І. Про якість епідерми. Вважається, що епідерма людини захищена прозорим шаром склоподібної речовини, яка не містить пігменту. То, може, якість шкіри визначається складним ефектом — частковим відбиттям світла від зовнішньої поверхні і повторно від шару епідерми з пігментом? У випадку зі штучним пальцем схожого ефекту не спостерігається, бо шар з пігментним забарвленням виходить безпосередньо назовні.

Про склад та оптичні властивості склоподібної речовини епідерми треба розпитати у фахівців.

Зауваження на полях II. Питання, які слід вивчити в першу чергу:

Проблема зношування.

Питання пружності й еластичності.

Засоби прикріплення.

Спосіб з’єднання краю маски з обличчям.

Проблема вентиляції.

Пошуки прототипу і створення моделі.

Однак мені здається, що, мабуть, докладним описом своїх міркувань я нагнав на тебе нудьгу і ти втратила до мене цікавість. І все-таки я б хотів, щоб ти не звертала уваги на мій настрій і принаймні пройнялася атмосферою, в якій народилася маска.

Передусім, якщо говорити про склоподібний шар епідерми, то це так званий кератин — білок із малесенькими вкрапленнями флуоресцентної речовини. Що ж стосується з’єднання маски з обличчям, то вихід я бачив у тому, щоб товщину країв маски зробити меншою за глибину найдрібніших зморщок і вкрити їх штучною бородою. Розв’язання проблеми пружності маски, яке спочатку уявлялося найважчим, виявилося можливим, коли я врахував фізіологічний механізм керування виразом обличчя.

Зрозуміло, що основою виразу обличчя є мімічні м’язи, які скорочуються і витягуються тільки в певному напрямку. Зверху над ними лежить шкірна тканина — так, що волокна обох шарів перетинаються майже перпендикулярно один до одного. Із медичної книжки, взятої у бібліотеці, я дізнався, що таке розміщення волокон шкіри називається «лініями Лангера». Завдяки такому поєднанню двох видів волокон утворюються властиві даному обличчю зморшки... Як тільки я подумав про те, щоб надати масці рухливості живого обличчя, то вирішив укладати волокна матеріалу вздовж «ліній Лангера». На щастя, знайшлася пластмаса, яка легко стискалась і розтягувалася тільки в одному напрямку. Якщо не шкодувати часу й сили, то таким чином і цю проблему вдасться розв’язати.

Влаштувавшись у кутку лабораторії, я негайно вирішив перевірити епітеліальні клітини шкіри на пружність. І цього разу мої колеги виявили надзвичайну великодушність. Майже не привертаючи до себе уваги, я міг широко користуватися потрібним обладнанням.

І тільки щодо «вибору прототипу й створення моделі» я не міг обмежитися суто технічними засобами. Адже, якщо я збирався відтворювати найдрібніші деталі шкіри, то хоч-не-хоч мусив узяти за взірець чуже обличчя. Ясна річ, взяти за взірець чуже обличчя — це не просто нап’ясти його на себе, а змінити шкіру разом із сальними і потовими залозами відповідно до будови черепа. Від самого початку не могло бути побоювань, що я порушу авторське право на обличчя й гулятиму в чужій подобі.

Однак у такому разі виникало серйозне питання: чи врешті-решт маска не стане такою ж, як моє колишнє обличчя? Кажуть, досвідчений ремісник може виліпити за черепом обличчя таким, яким воно було в житті. А якщо це так, то зовнішній вигляд людини кінець кінцем визначається основою — кістяком, отже, треба стесати кістки або знехтувати анатомічною основою виразу (але тоді не можна назвати це виразом обличчя) — іншого способу позбутися обличчя, з яким народився, немає.

Ця думка збила мене з пантелику. Бо який сенс у масці, навіть виготовленій з великою майстерністю, якщо я буду лише точною копією себе самого?..

На щастя, я пригадав свого шкільного товариша, який став палеонтологом. У його роботу, напевне, входить відтворення первісного вигляду окам’янілостей, знайдених під час розкопок. Погортавши адресну книгу, я дізнався, що він і далі працює в університеті. Я хотів обійтися лише телефонною розмовою, але товариш запропонував негайно десь зустрітися — мабуть, тому, що після закінчення школи минуло багато років, а заняття палеонтологією розбудило в ньому бажання спілкуватися з живими людьми. А я,— видно, намагаючись