Кобо Абе - Жінка в пісках

побороти сором’язливість, спричинену бинтами,— не міг йому відмовити й погодився. Однак відразу мене опекло жорстоке каяття. Яка дурна впертість! Самі бинти підстьобнуть його цікавість, а крім того, я почну розпитувати докладно про те, що не є моїм фахом,— про анатомію обличчя і його відтворення, він подумає, що я готуюся бродити в масці по місту і серед білого дня обкрадати людей. Щоб не створювати в нього неприємного враження, було б краще з самого початку відмовитися від зустрічі. До того ж я ненавидів вулицю. Навіть у несміливому, байдужому погляді — хто цього не зазнав, не зрозуміє — ховалися іржаві, отруєні голки. Вулиця мене виснажує... Однак нагода, коли я міг узяти свої слова назад, була пропущена. Набрякаючи соромом, як ганчірка мастилом, я поплентався на домовлене місце.

Оскільки кав’ярня, де мала відбутися наша зустріч, містилася на розі знайомої вулиці в університетському кварталі, я безпомильно зупинив таксі перед її дверима і таким чином добрався туди, майже не привертаючи до себе уваги. Зате мій товариш так розгубився, що вже мені захотілось йому поспівчувати. «Ось бачиш, як мене покалічило»,— ніби хотів я сказати, і до мене навіть повернулася зла холоднокровність. Ні, «холоднокровність» — не те слово. Я хотів би, щоб ти хоч трошки уявила собі, який я був жалюгідний, наче бездомний пес, коли саме моє існування дратувало інших людей. Я відчував безнадійну самотність, яку можна прочитати в очах старого собаки перед смертю. Відчував безвихідність, яку чути в дзвоні, що прокочується по рейках, коли пізно вночі лагодять колію. Від усвідомлення того, що хоч би яким був вираз мого обличчя під бинтами і темними окулярами, співрозмовник його не побачить, я ставав ще більше скутим.

— Ну що, злякався? — спитав я голосом, схожим на посвист вітру, що сприймається по-різному залежно від душевного стану слухача.— Перекинув на себе балон з рідким киснем. Видно, мій організм схильний до утворення келоїдів. Що там казати, кепська справа... Обличчя — наче гніздо п’явок. Звичайно, бинти мені не до душі, але це все-таки краще, ніж виставляти його на прилюдний показ.

Співрозмовник щось промимрив, але я добре не розчув. Ще півгодини тому він дзвінким голосом наполягав на зустрічі — мовляв, не завадило б випити разом по чарці, а зараз та домовленість стирчала йому в горлі риб’ячою кісткою. Проте я не збирався його дражнити, а тому, перемінивши тему розмови, відразу перейшов до суті справи. Товариш, не гаючись, вхопився за цей рятівний пояс. Загалом його пояснення зводилися ось до чого. Було б великим перебільшенням вважати, що палеонтолог, навіть найдосвідченіший, може точно відтворити первісний вигляд людини, бо на основі анатомічної будови кістяка вдається встановити лише розміщення сухожиль. А тому, наприклад, якщо вгадувати по скелету образ такої тварини, як кит, що має сильно розвинуту підшкірну тканину й жировий шар, вийде чудернацька потвора — покруч собаки з тюленем.

— Отже, і під час відтворення обличчя треба рахуватися з тим, що неминучі суттєві помилки?

— Якби такі зусилля завжди були успішними, то вдалося б розгадати таємницю не одного безіменного кістяка. Людина — не кит, та все одно її обличчя — делікатна річ. Його не зумієш підробити так, як на фотомонтажі. Послухай, якби не можна було відступити нітрохи від будови черепа, то в першу чергу пропала б можливість пластичної операції...

Товариш кинув погляд на бинти і, ніяково запнувшись, замовк. Не варто було й питати, що йому заважало. Мене не обходило, що він думає. Не подобалось лише те, що, не приховуючи ніяковості, він начебто не знаходив виправдання і червонів мов рак.

Постскриптум. Цікаво, звідки, власне, береться почуття сорому? У зв’язку з цим, мабуть, слід пригадати той випадок, коли я спалив накладні кучерики. Тепер усе було навпаки: мені докоряли за накладні кучерики, а самі заливалися рум’янцем. Тому я ще більше переживав. А що як саме в цьому ховається ключ до розгадки таємниці обличчя?

Який же він усе-таки незграбний. Хоча я старався закінчити розмову невинною, загальною темою, товариш мене не підтримав і червонів — що тут можна було вдіяти? Загалом я випитав усе, що мене цікавило й мало відношення до мого плану, а тому не дуже переймався тим, який осад залишить у нього наша зустріч. Але те, що стосується почуття сорому, часто стає об’єктом пліток. А я відчуваю незручність, коли мені про щось розповідають так, ніби підглянули крізь замкову щілину. Крім того, товаришева сором’язливість наче почала заражувати й мене. Нарешті, не витримавши, я став виправдовуватись, а цього не слід було робити.

— Я приблизно здогадуюсь, про що ти зараз думаєш. Бо коли пов’язати бинти з моїми запитаннями, то можна багато чого собі уявити. Але я попереджую, ти глибоко помиляєшся. Я вже не в такому віці, коли страждають через покалічене обличчя...

— Ти сам помиляєшся. Чого ти взяв собі в голову, ніби я щось собі уявив?

— Гаразд, нехай помиляюсь. Але ж і ти підсвідомо судиш про людину за її обличчям, правда? Гадаю, цілком природно, що ти взяв близько до серця мою справу. Та коли добре подумати, для встановлення особи не досить посвідчення. Після того нещасного випадку я багато передумав. Чи не занадто великого значення ми надаємо посвідченню особи? Завдяки цьому з’являються на світі каліки, що займаються фальсифікацією і підробками...

— Згоден в усьому... Фальсифікація не потрібна... Кажуть, що серед надто розмальованих жінок є чимало істеричок...

— А якби людське обличчя було гладке, як яйце, без очей, носа і рота?..

— Справді, тоді нікого не можна буде відрізнити.

— Злодія від поліцая... Напасника від жертви...

— І навіть свою дружину від чужої...— Ніби шукаючи порятунку, він запалив сигарету й хихикнув.— От було б цікаво! Та