Кобо Абе - Жінка в пісках

їх зірвати і вдертися в цей краєвид, наче зроблений з різноколірного паперу. Але, втративши обличчя, я не міг розлучитися з бинтами ні на хвилину. Уявляючи собі, як би я розпанахував цей краєвид штучним пальцем, що лежав зараз у кишені, я ледве пережовував їдкі слова К. «поховати себе живцем». Стривай, ще побачимо, чия візьме! Як тільки мені вдасться чимось прикрити обличчя і зробити його наче справжнім, то навіть цей бутафорський краєвид не зможе поводитися зі мною, як із відщепенцем...

Тієї ночі... Поставивши придбаний штучний палець на столик як свічку, я, не склепивши очей, безперестанку думав про різні сторони цієї підробки, що була більш схожою на справжній палець, ніж сам справжній.

Можливо, я уявляв собі казковий бал-маскарад, на якому пізніше сам мав з’явитися. Та хіба не символічно, що навіть в уяві я мусив зробити застереження: «казка». Я вже писав, що вибрав цей план з легким серцем, без особливої внутрішньої боротьби — так, наче збирався стрибнути через невеликий рівчак. І не внаслідок глибоких, тривалих роздумів. А скоріше тому, що підсвідомо намагався легковажно ставитись до маски, намагався заспокоїти себе тим, що втрата обличчя не така вже й суттєва. Отож у певному розумінні не сама маска була проблемою, а зміст виклику, який вона кинула обличчю та його авторитету. Якби, зустрівшись із зруйнованою музикою Баха і твоєю відмовою, я не опинився у глухому куті, то, мабуть, дивився б на все більш спокійно і навіть знайшов би в собі силу підсміюватися зі свого обличчя.

А тим часом у глибині душі, мов крапля туші у склянці води, розходилася чорна тінь. К. вважав, що обличчя — стежинка між людьми. Згадуючи про це тепер, я подумав: якщо К. і справив на мене трохи неприємне враження, то, певне, не своїм самовдоволенням чи прагненням накинути своє лікування, а цією ідеєю. Погодитися з ним — означало визнати, що я, втративши обличчя, навіки потрапив у камеру-одиночку, отже, маска набуває страшенно глибокого змісту. Мій задум — це спроба втечі, навіть ризикуючи життям, а тому моє теперішнє становище підходить йому своєю безнадійністю. Мабуть, страшні обставини страшні настільки, наскільки це усвідомлює людина. Тільки через силу можна було погодитися з такою думкою.

Я теж визнаю, що людям потрібна стежинка, яка б їх єднала. І саме тому не перестаю писати ці, адресовані тобі, рядки. Та невже обличчя — єдина така стежка? Не можу в це повірити. Зміст моєї дисертації з питань реології[10] повністю дійшов і став зрозумілий навіть людям, які мене і в очі не бачили. Звісно, це не означає, що люди можуть спілкуватися лише з допомогою побудованих на логіці наукових праць. Наприклад, від тебе я жду зовсім іншого. Так звані душа й серце не мають чітких обрисів, але є набагато місткішим символом людських взаємин. Та оскільки вони складніші, ніж у звірів, які розпізнають один одного по запаху тіла, то, мабуть, вираз обличчя — зручний шлях для порозуміння між людьми. Безсумнівно, так само, як грошова система обміну є кроком уперед порівняно з натуральною. Зрештою, і гроші — це лише засіб, який не за всяких умов виявляється всесильним. В одному випадку чек і телеграфний переказ, в іншому — самоцвіти й благородні метали набагато зручніші, ніж гроші.

Хіба це не упередження, породжене звичкою, вважати, що душа й серце однаковою мірою виявляють себе завдяки обличчю? Адже нерідко дорога від серця до серця проходить не через нескінченне споглядання одне одного, а через вірш або книжку. Коли припустити, що без обличчя не можна обійтися, то сліпі не мали б права називатися людьми. Боюсь, що звичка покладатися тільки на обличчя звужує, формалізує людські стосунки. Показовий приклад — дурне упередження щодо кольору шкіри. Перекладати на недосконале обличчя, функції якого міняються залежно від його кольору — чорного, білого, жовтого,— відповідальність за зв’язок між душами — саме це означає зневагу до душі.

Постскриптум. Щойно перечитав написане й відчув, що, відкидаючи будь-яку залежність від обличчя, вдався до явного крутійства. Адже це незаперечний факт, що я закохався в тебе насамперед завдяки твоєму обличчю. І якщо зараз думаю про відстань, яка нас розділяє, то мірою її служить саме віддаленість виразу твого обличчя. Так, очевидно, треба було раніше сміло уявити собі, що наші ролі помінялись і обличчя втратила ти, а не я. Недооцінка обличчя, так як і його переоцінка, однаково здаються штучними. До речі, той приклад з накладними кучериками старшої сестри я наводив, мабуть, для того, щоб пояснити своє небажання перебільшувати значення обличчя, хоча сумніваюсь, що зробив це доречно. Може, це була просто цікавість і водночас огида до косметики, властиві підліткам, а тим самим — доказом того, що для мене обличчя надто багато важило? А може, я ревнував сестру: ану ж, вона відкриє стулки свого обличчя зовнішньому світу?

А от іще один випадок. Якось я прочитав — чи то в газеті, чи в журналі — статтю, в якій доводилося, що корейці з домішкою японської крові роблять собі пластичну операцію, щоб здаватися стопроцентними корейцями. Очевидно, ті люди відстоювали своє право на реабілітацію обличчя, а про них навряд чи скажеш, що їхні вчинки продиктовані забобонами.

Загалом, я так і не зумів розібратися в найпростіших речах. І якби трапилася нагода, я обов’язково хотів би запитати корейця, яку пораду дав би він мені, позбавленому обличчя.

Невдовзі я... я втомився від розмови з самим собою, яка ні до чого не приводила. Однак не було й причини відмовлятися від задуманого плану... і я почав зосереджуватися на технічних проблемах.

З технічного боку штучний палець був цікавий у багатьох відношеннях. Що довше я до нього придивлявся, то все більше переконувався в його досконалості. Він розповів мені багато чого, як живий. Судячи з того, як натягнута шкіра, він міг належати тридцятирічному. Плоский ніготь... западини