Кобо Абе - Жінка в пісках

— Звісно, якщо говорити фігурально...

— Аж ніяк...— спокійно, але рішуче заперечив К.— Людська душа — у шкірі. Буквально. І я в цьому не сумніваюся. Переконався на власному досвіді, набутому під час війни, коли я був військовим лікарем. На фронті щодня комусь відривало руки й ноги, калічило обличчя. І що, ви думаєте, найбільше турбувало поранених солдатів? Не життя, не відновлення функцій організму, а передусім — чи вони матимуть той самий вигляд, що й раніше. Спочатку і я сміявся з них. Бо на війні ніщо, крім зірочок у петлицях і здоров’я, не мало ціни... Та от одного разу стався такий випадок: якийсь солдат із сильно покаліченим обличчям, але без особливих інших пошкоджень, раптом наклав на себе руки якраз перед випискою із госпіталю. Мене це приголомшило. І відтоді я почав уважно придивлятися до поранених. Нарешті я дійшов одного висновку. До того сумного висновку, що зовнішня рана, особливо спотворення обличчя, залишає глибокий слід і в душі.

— Може, й такі випадки трапляються... Та хоч би скільки було окремих прикладів, гадаю, нема підстав говорити про загальну закономірність, поки їм не буде знайдено наукового пояснення.— Зненацька мене охопило нестримне роздратування. Хіба я прийшов до нього поговорити про те, що мене чекає? — Правду кажучи, я не вважаю своє становище таким уже серйозним... Пробачте... Я вам наговорив стільки недоречного. Забрав у вас стільки дорогоцінного часу...

— Почекайте хвилинку...— І самовпевнено підсміхаючись: — Вам може здатися, що я хочу накинути вам свою думку, та я не сумніваюсь ось у чому... Якщо ви зараз нічого не зробите, то вам напевне доведеться ціле життя ходити в бинтах. Бо вже той факт, що ви їх зараз носите, показує: вони вам приємніші, ніж те, що під ними. Поки що в пам’яті знайомих ваше обличчя залишається таким, яким було до пошкодження... Але ж час не стоїть на місці... Помалу і пам’ять розвіється. Коло вас з’являться нові люди, які не знали вашого обличчя, і нарешті вас оголосять неспроможним боржником... і хоча ви житимете, суспільство вас поховає.

— Ну це вже занадто! Що ви хочете цим сказати?

— Інвалідів з покаліченими руками й ногами ви можете зустріти скільки завгодно. Сліпі й глухонімі теж не дивина... Однак скажіть мені, де ви бачили людину без обличчя? Напевне ніде. А чому? Думаєте, такі люди випарувалися?

— Не знаю. Інші люди мене взагалі не цікавлять!

Несамохіть я підвищив голос. Я почував себе так, ніби заявив поліції, що мене пограбували, а мені прочитали мораль і звеліли купити більш надійний замок. Але К. теж не здавався.

— Мабуть, ви мене не зовсім зрозуміли. Обличчя — це головним чином його вираз. А вираз обличчя... Як би це краще сказати?.. Це своєрідне рівняння, яке визначає стосунки з людьми. Стежинка, що зв’язує з ними. І якщо її перегородить обвал, то люди пройдуть мимо вашого дому, бо вважатимуть, що його покинули.

— Ну й чудово! Мені не треба непрошених гостей.

— Хочете сказати, що підете власного дорогою?

— А хіба не можна?

— В психології дитячого віку існує теорія, що людина усвідомлює себе такою, якою здається в чужих очах. Ви бачили вираз обличчя ідіота або шизофреніка? Коли стежинка постійно захаращена, врешті-решт про неї забувають.

Щоб не опинитись у глухому куті, я навмання кинувся в контратаку.

— Ну, гаразд, припустімо, що вираз обличчя справді виконує таку роль. Але ж тоді ви самі собі суперечите. Хіба вираз обличчя відновлюється, коли частково прикриєте його чимось штучним?

— Не турбуйтеся. Залиште цей клопіт мені, фахівцеві. В усякому разі, я впевнений, що придумаю щось краще за ваші бинти... Ви б їх не зняли? Я хотів би зробити кілька фотографій і з їхньою допомогою, користуючись методом виключення, вдало обрати елементи, потрібні для відновлення виразу обличчя. Якомога стійкіші й нерухливі...

— Пробачте, але...— 3 голови мені не виходило одне: як би швидше звідси втекти. Забувши про власну гідність, я почав його вмовляти: — Ви не могли б відступити мені отой палець?

Звісно, К. не сподівався такого прохання і, потираючи зап’ястя об коліно, запитав:

— Палець?.. Оцей палець?

— Якщо не можете пальця, то досить і вуха або чогось іншого.

— Але ж ви прийшли з приводу келоїдних шрамів.

— Пробачте. Як не можете — я не наполягатиму...

— Я вас не зовсім розумію... Дещо я міг би продати... Та це вам дорого обійдеться. Бо для кожного такого штучного органа треба виготовляти форму із сурми... Лише витрати на матеріал досягають п’яти-шести тисяч ієн... за найскромнішими оцінками...

— Я згоден.

— Не розумію, що ви задумали...

Та К. і не міг розуміти... Наша розмова скидалася на дві рейки, прокладені навмання, без належних топографічних вимірювань. Вийнявши гаманець і відраховуючи гроші, я не переставав зовсім щиро вибачатися.

Міцно тримаючи в кишені штучний палець, як грізну зброю, я вийшов надвір — надвечірнє світло й тіні були надзвичайно чіткими, але навколишній краєвид здавався підробленим. Побачивши мене, хлоп’ята, що гралися в м’яча у вузькому провулку, зблідли й притиснулися до огорожі. Можна було подумати, що їх підвісили за вуха прищіпками для білизни. Якби я зняв бинти, вони повмирали б з ляку. А мені так кортіло