Майн Рід - Оцеола, вождь семінолів

мене є особливі причини. Я люблю це місце… Воно дуже красиве, і я часто гуляю там. Не забувайте, що наш старий будинок переходить до брата. Не завжди ж він холостякуватиме! А мама захоче жити тільки у власному будинку… Та ж ні, я не стану пояснювати вам причини. Робіть подарунок чи ні – як вам завгодно.

– Ну гаразд. А якщо я подарую вам цю плантацію, тоді ви…

– Ніяких умов, чуєте? Інакше я зовсім не прийму від вас жодного подарунка, хоч на колінах просіть.

І знову вона зайшлася сміхом.

– У такому разі, я не ставитиму жодних умов, якщо ви згодні прийняти від мене плантацію. Вона ваша!

– Але це ще не все, містере Аренс. Адже ви можете так само легко забрати її в мене, як і подарували. Як я можу бути впевнена, що ви цього не зробите? Мені необхідні офіційні документи.

– Ви їх отримаєте.

– Коли?

– Коли захочете. Хоч через годину.

– Так, так, будь ласка. Ідіть і привезіть їх, але пам’ятайте, що я не визнаю жодних умов… Пам’ятайте це!

– О, я й не думаю їх пропонувати! – вигукнув Рінгольд, сяючи від щастя. – Я й на мить ні в чому не сумніваюсь. Я цілком на вас покладаюся. За годину ви отримаєте всі документи. До побачення!

І він зник. Ця розмова і особливо її дивне завершення так приголомшили мене, що я просто скам’янів. Отямився тільки тоді, коли Рінгольд був далеко. Тепер я зовсім не знав, що робити: чи то наздоганяти Рінгольда, чи то дати йому можливість просто поїхати.

Тим часом Вірджинія пішла до будинку. Я був обурений нею ще більше, ніж Рінгольдом. Тому я і дав йому можливість піти, а сам вирішив негайно поговорити з сестрою.

Відбулася бурхлива сцена. Я застав сестру і матір у вітальні і прямо, без натяків, описав їм характер людини, яка щойно покинула наш будинок і яка збиралася вбити мене.

– Вірджиніє, сестро моя, невже ти й тепер погодишся вийти за нього заміж?

– Ніколи, Джордже! Я і не думала про це. Ніколи! – схвильовано вигукнула вона, опускаючись на диван і закриваючи обличчя руками. Та мати слухала мене з недовірою. Я вже збирався і далі наводити їй докази, аж раптом почув, як за вікном мене хтось голосно гукнув. Я вибіг на веранду. Виявилося, що під’їхав вершник у блакитному мундирі з жовтими вилогами. Це був драгун, посланий з форту. Він був весь у пилюці, а кінь його – в піні. Видно, він довго мчав без відпочинку. Драгун простягнув мені аркуш паперу. Це був нашвидку написаний наказ мені і Галахеру.

Я розгорнув папір і прочитав: «Негайно направте своїх людей у форт Кінг. Женіть коней щодуху. Численний ворог оточує нас. Ми дуже потребуємо допомоги. Не зволікайте ні хвилини! Клінч».

Розділ LXI
Похід

Наказ слід було виконувати негайно. На щастя, мій кінь ще був не розсідланий, тож через п’ять хвилин я вже мчав у табір добровольців. Бійці з нетерпінням чекали на можливість здійснити військові подвиги, тож вони з радістю й гучним «ура» зустріли звістку про похід. Брак дисципліни компенсував ентузіазм, і менш ніж за півгодини загін у повному бойовому порядку був готовий до виступу. Ніщо нас не затримувало, подали команду вирушати, фанфари протрубили сигнал, і добровольці, вишикувавшись по двоє, довгою, трохи нестрункою лінією виступили до форту Кінг. Я помчав назад, аби попрощатися з матір’ю і сестрою. Часу на прощання було мало, але я їхав зі спокійним серцем. Тепер я не боявся, що сестра вийде за Рінгольда.

Драгун, який привіз наказ, поїхав з нами. По дорозі ми дізналися всі новини з форту. Відбулося багато подій: виявляється, індіанці пішли зі своїх поселень, забравши з собою дружин, дітей, худобу і все домашнє майно. Кілька своїх сіл вони спалили самі, тож їхнім блідолицим ворогам уже нічого було знищувати. Це свідчило про їхню рішучість почати війну. Куди вони пішли, не могли з’ясувати навіть наші розвідники. Одні вважали, що індіанці попрямували на південь, у більш віддалену частину півострова. Інші думали, що вони зникли в болотах, що на багато миль простягалися у верхів’ях річки Амазури, відомих під назвою «болота Вітлакутчі». Та індіанці так майстерно замаскували свої сліди, що годі знайти їх.

Дехто вважав, що індіанці обмежаться обороною і нападатимуть лише на ті селища, де не буде американських військ, а потім ховатимуться із награбованим у болотах. Це здавалося цілком вірогідним. У такому разі війна триватиме довго і «регулярної» війни не буде, будуть лише безплідні походи і переслідування. Якщо індіанці не захочуть вступати з нами у відкритий бій, ми небагато матимемо шансів наздогнати відступаючого ворога. Солдати боялися, що супротивник сховається в лісових хащах, де знайти його буде не те що важко, а майже неможливо. Проте так не мало тривати довго. Червоношкірі не зможуть вічно жити грабунком. Їхня здобич щодня зменшуватиметься. А ще їх надто багато для простої розбійницької зграї. Втім, про точну кількість індіанців білі мали досить поверхневе уявлення. Одні казали, що їх від однієї до п’яти тисяч разом із неграми-втікачами, але навіть найбільш обізнані жителі прикордонних районів могли назвати тільки приблизну цифру. За моїми розрахунками, в індіанців було більше тисячі воїнів, навіть без тих кланів, які відпали. Так само думав і старий Гікмен, який добре знав їх. Як індіанці могли виживати серед боліт? Невже вони були такі передбачливі, що змогли запастись великою кількістю їжі? Ні, на це питання можна було сміливо дати негативну відповідь.

Всі знали, що саме в цьому році семіноли не мали навіть їхніх звичайних запасів. Вирішено було переселятися ще навесні. Деякі індіанці уявлення не мали, що робитимуть, тож засіяли дуже мало, а дехто взагалі не сіяв. Та ще й рік видався неврожайний. Перед останньою радою у форту Кінг були вже й такі, що купували їжу або просили милостиню у прикордонних жителів. Скільки ж вони зможуть протриматися? Голод змусить їх вийти зі своїх укріплень. Їм доведеться або вступити в бій, або просити миру. Так думали всі.

Цю тему жваво обговорювали і під час походу. Вона особливо цікавила багатьох молодих воїнів, що прагнули слави. Якщо супротивник обере таку безславну систему воєнних дій, кому ж дістануться лаври? Учасники походу в убивчому кліматі боліт швидше могли б бути «увінчані кипарисами», себто залишитися там навіки. Але більшість сподівалася, що незабаром серед індіанців почнеться голод і вони змушені будуть прийняти відкритий бій. Щодо того, чи зможуть семіноли протриматися тривалий час, думки