Алла Сєрова - Подвійне дно

так для нього краще, але я маю щось придумати. Має бути якийсь вихід, має бути обов’язково!

— Олесю!

— Лізо, він помер. — Рудий обіймає мене за плечі. — Чорт, я недолюблював його, а тепер мені шкода. Ти не плач, Лізо, тільки не плач, добре?

— Я не плачу.

Так, чого маю плакати? Я зараз така люта, що якби мені до рук потрапив хтось із місцевих довгожителів, я б застрелила недолюдка, не вагаючись. Я вже бачила колись отаке збите, скалічене тіло. Таким був Кирпа — тоді, давно. І ми не подарували вбивцям його смерть. Закон помилував їх, а ми — ні. І ніякий закон не захистив їх від помсти вовченят, затятих вилупків, народжених на смітнику. У нас був свій закон, його всі місцеві добре знали: торкнеш кого з наших — шануйся! Тож чоловік у потворних черевиках вміє не тільки бомби ладнати? Що ж, зав’яжу собі вузлик на пам’ять. Він уже труп.

— Вадику, пам’ятаєш, як ті двоє просилися?

— Що ти, Лізо? Чому ти це згадала?

— Просто так, — моя лють зараз вибухне. — Пам’ятаєш, як ми впіймали спочатку одного — він ішов з пивної? Той, дебеліший. Як він плакав і просився, щоб не вбивали! Ти пам’ятаєш? Ми його забили дрюками, як скаженого пса. А другий вийшов у гараж. Стась хряснув його по макітрі, Ірка додала ломакою, а тоді вже молотили, доки не здох. Ти пам’ятаєш?

— Так.

— То невже ми подаруємо їм оце?

— Кирпа був нашим другом, а…

— А Олесь ні? Та ми нічого не знаємо. Я гадаю, він не міг нам відкритися, не знаю, чому, але він був нашим другом, він хотів порятувати нас. Стась довіряє йому.

— Стась… Так.

— Вадику, я вб’ю їх усіх і спалю цю кляту халупу.

— Спочатку треба вийти звідси.

— Вийдемо. Підсади мене до того отвору в стіні.

— Що ти задумала?

— Поки що нічого. Просто роздивлюся.

Рудий підставляє мені плечі і я встаю — якраз проти вентиляційного отвору. Що ж — зрозуміло. Якщо вилізти звідси, то можна проповзти по великій трубі, хоч вона й гаряча, але то нічого. А там, далі, видно сходи, якими ми спустилися сюди. Думаю, вони всі тут настільки самовпевнені, що їм і на думку не спаде стерегти вхід.

— Що там?

— Якщо проліземо в діру, то зможемо вийти.

— Впевнена?

— Ні. Та спробуємо. В мене є зброя.

Я зіскакую на підлогу і демонструю Рудому револьвер.

— Я ж тобі заборонив носити з собою цю штуку! Ти хіба забула, що накоїла в Стася? Дай сюди негайно.

— От іще! Будеш мені сто років гризти голову через того скунса! Він смердів так, що я вистрілила на запах.

— Це несерйозно.

— Не будь таким занудою. Та й що тобі з цього револьвера? Лишилось п’ять патронів.

— Думаю, нам їх може вистачити. То що робитимем? Вже скоро дванадцята година.

Я люблю ніч. Мені найкраще думається вночі, безвідносно пори року. І нам має поталанити. Якщо все вийде, я принесу вогняному богові величезну жертву — оцей будинок.

— Підсади мене, я подам тобі звідти руку.

Я, може, трохи схудла за останні дні, бо навіть філейна частина протискується в діру. Я обертаюсь і сідлаю трубу. Вона гаряча, та терпіти можна. Тому я схиляюсь в отвір і подаю Рудому руки. Якби тільки в мене стало сил втримати його.

Він стрибає з тапчана і хапає мої долоні. Мені страшенно боляче — в живіт впинається край стіни, а зап’ястки, їй-богу, зараз порвуться. Рудий — здоровий хлоп, і мені несила підняти його. А підсадити нагору я б його теж не змогла.

— Лізо, тягни!

— Не можу…

Він зривається і глухо падає на підлогу. От, чорт, а якщо я злізу звідси, то вже не залізу назад. І треба вшиватися, бо клята труба пече мені сідниці.

— Лізо, йди сама, втікай!

— Ти що, Рудий!

— Поклич на допомогу, може, встигнуть! Ти тільки якось добудься до телефону, люба. Йди, Лізо, не треба гаяти час. Сумку тримай!

— Нащо вона мені здалась? Зараз, чекай, може, тут є драбина чи мотуз, я пошукаю.

Я повзу по трубі, що вигинається і йде вниз. Я зісковзаю по ній і опиняюсь в напівтемряві. Це, вочевидь, котельна, повністю автоматизована. Що ж, потім роздивлюсь, а зараз треба витягти з пастки Рудого. Він говорить дурниці, я не можу покинути його отут з чисто егоїстичних міркувань: якщо з ним щось станеться, я ніколи не пробачу собі, що покинула його.

Я йду, роззираючись, вздовж стіни. Ось невеличкі дверцята, я обережно відчиняю їх. Це, мабуть, кімната для обслуги котельної. Невеличкий диван, зелена металева шафа і столик, два пластикові стільця. Тут порожньо і лунко, а зі стіни посміхається смаглява красуня в жовтому купальнику. Завжди заздрила таким кралям, бо вони досконаліші, ніж я. Чи це в мене комплекс?

Я продовжую свій шлях. Власне, звідки тут візьметься драбина? Та я вперто йду вперед. Ось двері в кімнату, де ми сиділи. Зараз там Рудий і тіло Олеся. Чорт, як все негарно вийшло.

— Вадику, ти мене чуєш?

— Ти досі тут? Лізо, негайно тікай.

— Дзуськи.

Я піднімаюсь сходами. Стоп. Щось я таке бачила, що пройшло повз мою увагу. Щось я тут пропустила… Ну, так, яка ж я ідіотка! Я прожогом кидаюсь в кімнатку персоналу. На дивані поверх картатого пледа лежить невеличкий мобільний телефон. Це саме те, що треба.

Я беру апарат і натискаю кнопку — він працює. Тепер треба тільки набрати номер, що сказав Олесь. Як там він казав, полковник Слісаренко? Ось номер, майже стерся, та косметичний олівець у мене якісний і так просто не стирається. Цифри видно, хоч і блідо. Маю надію, я все правильно почула, бо перепитати тепер нема в кого.

Телефон справний, та я не можу набрати номер. Що за чортівня? Може, Рудий знає? Він вміє спілкуватись з різними приладами.

— Вадику, ти чуєш? Я знайшла мобільник, та він не набирає номер.

— Тут бетонне перекриття, сигнал не проходить.

— І що тепер?

— Спробуй вийти з підвалу, повинно допомогти. Лізо, будь обережна.

Я завжди обережна. Я вмію тримати себе в руках, якщо мені треба. Я навмисне заводила старого Носика, аби він подумав, що я зовсім психована. Він так і подумав. У кожного є подвійне дно, у мене — таке. Я вмію міняти колір, як хамелеон — коли мені треба.

Я піднімаюсь сходами нагору і прочиняю важкі двері. Їх не потрудились замкнути, мабуть, вирішили, що ніде ми не дінемось. Навряд чи випадково