Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

- Ми, народ зеленошкірів, уміємо читати сліди, але не літери.

Тепер настала Бастіянова черга знітитися:

- Он як!

- А що там написано? - запитав Атрею.

- РОБИ ЩО ХОЧЕШ, - уголос прочитав Бастіян.

Атрею невідривно вдивлявся в знак.

- То ось що це означає! - пробурмотів він.

Його обличчя не зраджувало жодного душевного пору­ху, тож Бастіян не міг відгадати, про що він думає. А тому запитав:

- А якби ти знав, що це означає, чи це щось би для тебе змінило?

- Ні, - відповів Атрею. - Адже я і робив те, що хотів.

- Твоя правда, - кивнув Бастіян.

І знову вони трохи помовчали.

- Атрею, я мушу тебе спитати про ще одну річ, - знову заговорив Бастіян. - Ти сказав, що тоді, коли ти побачив мене в Брамі Чарівного Дзеркала, я виглядав інакше.

- Так, цілком інакше.

- А як саме?

- Ти був опецькуватий і блідий, і на тобі був зовсім ін­ший одяг.

- Опецькуватий і блідий? - перепитав Бастіян, недо­вірливо посміхаючись. - Ти певен, що то був я?

- А хіба ні?

Бастіян замислився.

- Ти мене бачив, я знаю це напевне. Але я завжди був такий, як тепер.

- Справді?

- Я мусив би пам’ятати, якби це було інакше! - вигук­нув Бастіян.

- Так, - сказав Атрею і замислено подивився на нього, - мусив би пам’ятати.

- А може, те дзеркало було криве?

Атрею похитав головою.

- Не думаю.

- То як тоді пояснити, що ти побачив мене саме таким, іншим, ніж тепер?

- Поняття не маю, - зізнався Атрею. - Знаю лише, що не помилився.

Вони знову надовго замовкли і врешті-решт пішли спа­ти.

Бастіян лежав у ліжку, зробленому, ясна річ, з філіг­ранного срібла, і все думав і думав про свою розмову з Ат­рею. Йому чомусь здавалося, що ані перемога над Героєм Гінреком, ні навіть його перебування в Ґраоґрамана не справили на Атрею належного враження, і надто відколи довідався, що Бастіян носить Сяйво. Може, він гадає, що за таких обставин усі його перемоги не були чимось особли­вим? Та Бастіянові дуже хотілося щоб Атрею його поважав і захоплювався ним!

Він довго думав, що потрібно зробити, аби цього досяг­нути, як йому заслужити повагу Атрею. Це мусило б бути щось таке, чого не зміг би зробити ніхто у Фантазії, навіть той, хто носить Сяйво. Щось, на що був би здатний лише він, Бастіян.

І нарешті він придумав: вигадувати історії!

Раз за разом усі повторювали, нібито у світі Фантазії це просто неможливо. Мовляв, у світі Фантазії немає нічого нового, а отже, ніхто не зміг би створити цілком нову істо­рію. Про це казав йому навіть голос Уюлялі. Одначе він, Бастіян, великий мастак вигадувати, найліпше знався саме на придумуванні історій.

Нехай Атрею побачить, який він, Бастіян, великий ви­гадник і придумувані

Він страшенно захотів, щоби йому якомога швидше ви­пала нагода довести це Атрею. Може, навіть і завтра. На­приклад, в Амарґанті могло б відбутися свято поетів та оповідачів історій, і тоді Бастіян оповів би такі історії, що всіх би перевершив!

Або навіть так: нехай би все, про що він розповідатиме, тут же відбувалося насправді! Бо хіба ж не казав Ґраоґра- ман, що Фантазія - то світ історій, а тому давно забуте може виникнути тут знову, якщо його згадати в якійсь історії.

Як же здивується Атрею!

Так він і заснув, уявляючи собі подив і захват друга.

А вранці, коли вони сиділи в парадній залі палацу за розкішним сніданком, Срібний Старець Кверквобад сказав:

- Ми вирішили влаштувати сьогодні для нашого гостя, Рятівника Фантазії, і для його друга, який привів його до нас, цілком особливе свято. Можливо, ти, Бастіяне Бальта­заре Букс, і не знаєш, що, за прадавньою традицією, ми, жителі Амарґанта, славимося у Фантазії як поети, співці та оповідачі історій. Ми змалку навчаємо цього мистецтва наших дітей. Вони багато років мандрують світом як співці та оповідачі історій, виконуючи своє покликання і призна­чення, на радість і на користь усім, хто їх слухає. Тому-то нас скрізь приймають зі щирою повагою. Але біда в тому, що наш запас пісень та історій, відверто кажучи, не надто великий. Відтак нам доводиться розподіляти ці пісні і опо­віді поміж усіма нами. Однак ширяться чутки знаю, прав­диві чи ні, - що у твоєму світі ти прославився як фантазер і вигадник. Це дійсно так?

- Так, - сказав Бастіян, - з мене через це навіть кпили.

Кверквобад здивовано підняв брови.

- Кпили? Через те, що ти вмієш вигадувати історії, яких ще ніхто і ніколи не чув? Бути цього не може! Ніхто з нас не вміє цього робити, тож усі ми - я і мої співгромадяни - були б тобі невимовно вдячні, якби ти захотів подарувати нам кілька нових історій. Допоможеш нам?

- Залюбки! - відповів Бастіян.

Після сніданку вони вийшли на сходи Кверквобадового палацу. Там на них уже чекав Фухур.

На площі тим часом зібралася чимала юрма, та цього разу в ній виявилося лише трохи гостей, які прибули до міста заради турніру. Більшість присутніх були мешканці міста - чоловіки, жінки і діти; усі стрункі й синьоокі, всі у срібних шатах. Більшість тримали в руках срібні струнні інструменти: арфи, ліри, мандоліни, гітари і цитри, на яких вони збирались акомпанувати собі під час виступу, - кожен сподівався, що матиме нагоду продемонструвати своє мистецтво перед Бастіяном та Атрею.

На балкон знову винесли срібні крісла. Бастіян сидів посередині між Кверквобадом і Атрею. Фухур налаштував­ся за ними.

Тоді Кверквобад сплеснув у долоні, а коли всі затихли, промовив:

- Великий співець і оповідач погодився виконати наше прохання. Він подарує нам нові фантастичні історії. А тому докладіть усіх зусиль, друзі: ми повинні його надихнути!

Амаґрантяни, які стояли на площі, низько і мовчки вклонилися. А тоді наперед виступив перший із них і мело­дійним речитативом почав свою оповідь.

Після нього виступали інші - багато-багато інших. У всіх були гарні милозвучні голоси, всі були чудовими ви­конавцями.

їхні історії, вірші та пісні були захопливі й цікаві, весе­лі або сумні, але переповідати їх тут немає змоги. Це краще зробити якось іншим разом. Загалом пролунало близько ста різних виступів. А потім вони почали повторюватися. Ама­ґрантяни, що виступали наприкінці, не могли вигадати ні­чого нового, вони змушені були повторювати історії і пісні, які прозвучали до того.

Бастіян дедалі більше хвилювався: він чекав, коли на­дійде його черга. Його бажання - те, чого він захотів учора перед сном, - сповнилося до найменших подробиць. Отож він нетерпеливився,