Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

примирливе, бо, щиро ка­жучи, він не хотів осоромити бідолашного лицаря, і йому було шкода, що так сталося. Та лицаря Гінрека ніде не було видно.

А тоді раптом знову запала тиша. Натовп розступився, звільнивши прохід.

На площі - арені, де відбувалися всі ці поєдинки, стояв Атрею і з усміхом дивився на Бастіяна. Усміхався і Басті­ян. Його опустили на землю, і тепер двоє хлопців стояли один перед одним. Вони довго мовчки вдивлялися: той - в того, а той - у того.

Врешті Атрею порушив мовчанку.

- Якби мені все ще був потрібен супутник для пошуків Рятівника Фантазії, то я обмежився б самим лише Героєм Гінреком, бо він один вартує більше, ніж сто інших, разом узятих. Але мені більше не потрібен супутник, тому що по­шукова експедиція не відбудеться.

Почулися вигуки здивування, розчарування і рем­ствування.

- Рятівник Фантазії не потребує нашого захисту, - продовжував Атрею, підвищивши голос, - бо він сам здат­ний захистити себе ліпше, ніж усі ми разом. До того ж, нам не треба його шукати: він сам нас знайшов. Я не відразу впізнав його, бо коли побачив його у Брамі Чарівного Дзер­кала, він виглядав інакше - це правда, цілком інакше. Але я не забув погляду його очей. Це той самий погляд, який спрямований на мене тепер. Я не можу помилятися.

Бастіян, усміхаючись, похитав головою і сказав:

- А ти і не помиляєшся, Атрею. Ти привів мене до Ди­тинної Царівни, щоб я дав їй нове ім’я. І я дякую тобі за це. Благоговійний шепіт, наче подув вітру, пронісся в натовпі глядачів.

- Ти пообіцяв, - відказав Атрею, - назвати нам своє ім’я. Його ще не знає ніхто у Фантазії, крім Золотоокої По­велительки Бажань. То як, тепер ти назвешся?

- Я - Бастіян Бальтазар Букс.

Тепер уже глядачі не змогли стримати своїх почуттів. Натовп просто-таки вибухнув радістю. То тут, то там загу­кали «Слава!» і «Многая літа!» Були і такі, хто на радощах аж затанцював, так що і кладки, і містки, і навіть ціла площа - все раптом захиталося під ногами, заходило ходо­ром і задрижало.

Усміхнений Атрею простягнув руку, і Бастіян потиснув її. Так - пліч-о-пліч - вони пішли до палацу. А в палаці, чи, власне, на сходах перед входом у палац, на них уже чекали Срібний Старець Кверквобад і щастедракон Фухур.

Того вечора місто Амарґант відсвяткувало своє найпре- красніше свято. Усі, хто тільки мав ноги - короткі чи довгі, криві чи рівні, танцювали, а всі, хто тільки мав голос - гар­ний чи неприємний, високий чи низький, співали і сміяли­ся.

Коли стемніло, мешканці Амарґанта засвітили у своїх срібних кораблях і палацах тисячі різнобарвних вогнів. А опівночі влаштували такий феєрверк, якого навіть у Фан­тазії ще ніколи не бувало.

Бастіян з Атрею, Фухур і Срібний Старець Кверквобад стояли на балконі й дивилися, як строкаті снопи вогню в небі й тисячі кольорових вогників, засвічених у Срібному Місті, відбиваються в темних водах Мургу- Озера Сліз.

XVII.

ДРАКОН ДЛЯ ГЕРОЯ ГІНРЕКА

Срібний Старець Кверквобад задрімав у своєму висо­кому срібному фотелі: вже була пізня ніч. Тож він пропус­тив щось, що сталося вперше за ціле його стосемирічне життя. Подібна доля спіткала більшість мешканців Амар­ґанта, а також більшість гостей міста, які, втомившись від свята, повкладалися спати. І лише поодинокі з-поміж них- ті, які ще не встигли заснути, - почули таке, що своєю кра­сою перевершувало все, чуте ними до цього часу, а може і в майбутньому.

Фухур, білий щастедракон, співав.

Високо в нічному небі кружляв він над Срібним Містом і Озером Сліз. Він співав - і його голос звучав, наче ніжний малиновий дзвін. То була пісня без слів - велична і проста водночас мелодія чистого щастя. І в кожного, хто її чув, трепетало серце, і всім ставало легко і радісно на душі.

Так було і з Бастіяном та Атрею, які сиділи поряд на широкому балконі палацу Срібного Старця Кверквобада. І один, і другий чули спів щастедракона вперш. Самі того не помічаючи, вони взялися за руки і в німим захваті вслуха­лися у цю мелодію - натхненну і світлу.

І кожен із них знав, що його товариш відчуває те саме, цо й він: щастя знайти друга. І вони не наважувалися заго­ворити, щоби не сполохати оте щастя словами.

Але все колись закінчується, отож проминула і ця Ве­лика Мить; Фухурів спів лунав дедалі тихіше - і нарешті остаточно стих.

Коли все стихло, Кверквобад раптом прокинувся, встав з крісла і сказав, ніби виправдовуючись:

- Срібні Старці, такі, як я, не можуть обійтися без сну. У вас, молодих, усе інакше. Не ображайтеся, але мені час спати.

Вони побажали йому на добраніч, і Кверквобад пішов.

І знову двоє друзів довго сиділи мовчки, вдивляючись у нічне небо, де все ще кружляв щастедракон; він рухався повільно і плавно. Час від часу він, немов біла хмаринка, пропливав над диском місяця.

- А Фухур не хоче спати? - спитав нарешті Бастіян.

- Він уже спить, - тихо відказав Атрею.

- У повітрі?

- Так. Він не любить перебувати в приміщеннях, і на­віть таких просторих, як зали Кверквобадового палацу. Йому там затісно, відтак він намагається поводитись яко­мога обережніше, щоби нічого не перевернути і не розбити, і через те почуває себе, як у неволі. Тому він здебільшого спить у повітрі.

- Як ти думаєш, він дозволить мені колись політати на ньому?

- Думаю, що так, - переконано мовив Атрею, - проте це дуже непросто. Потрібно звикнути.

- Я ж їздив верхи на Ґраоґрамані, - нагадав Бастіян. Атрею кивнув і подивився на нього з повагою,

- Ти це казав лицареві Гінреку. Але як тобі вдалося приборкати Строкату Смерть?

- Я ношу Сяйво, - сказав Бастіян.

- Он як? - здивувався Атрею. Здавалося, що це його страшенно вразило, проте він змовчав.

Бастіян витягнув з-під сорочки знак Дитинної Царівни і показав його Атрею. Той якусь мить уважно його порозг- лядав, а тоді зовсім тихо промовив:

- Значить, тепер ти носиш Сяйво.

Вираз його обличчя здався Бастіянові дещо відсутнім, отож він поспішив запитати:

- Хочеш надягнути його знову?

І почав уже знімати ланцюжок.

- Ні!

Голос Атрею пролунав майже різко, і Бастіян ошелеше­но завмер. Але Атрею всміхнувся і повторив, тепер уже зо­всім лагідно і м’яко:

- Ні, Бастіяне, я доволі його носив.

- Як хочеш, - відказав Бастіян.

А тоді обернув Клейнод другим боком:

- Поглянь! Ти бачив цей напис?

- Бачити-то бачив, але не знаю, що там написано, зні­тився Атрею.

- Як же