Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

чекаючи, що збудеться і все решта. Він крадькома позирав на Атрею, але той сидів і слухав з не­зворушним виразом обличчя. На його лиці неможливо було прочитати жодного душевного поруху.

Врешті Срібний Старець Кверквобад наказав своїм спів­громадянам припинити виступи. Зітхнувши, він обернувся до Бастіяна:

- Я ж казав тобі, Бастіяне Бальтазаре Букс, що наш запас історій, на жаль, дуже малий. І не наша вина, що в нас більше немає історій. Як бачиш, ми робимо все, що мо­жемо. Але, сподіваюся, ти подаруєш нам котрусь із твоїх?

- Я подарую вам усі історії, які тільки придумав, вели­кодушно сказав Бастіян, - адже я можу понавигадувати безліч інших. Чимало з них я розповідав свого часу мале­нькій дівчинці на ім’я Кріс-Та, але більшість лише самому собі. Тож їх ніхто, крім мене, не знає. Але для того, щоби розповісти вам їх усі, знадобилось би багато тижнів чи на­віть місяців. Аж так надовго ми залишитися тут, у вас, не можемо. Тому я розповім їй лише одну історію, доволі ко­ротку, проте вона вміщає всі інші. Називається вона «Істо­рія бібліотеки міста Амарґант».

Він замислився, а тоді почав розповідати, імпровізую­чи, те, що в ту мить спадало йому на гадку.

«Колись, дуже-дуже давно, в Амарґанті жила Срібна Старчиня на ім’я Квана, і вона правила цим містом. У ті давно минулі дні не було ще Озера Сліз Мургу, та навіть і сам Амарґант іще не був такий, як нині, весь із того особ­ливого срібла, непідвладного водам Озера Сліз. Це було геть звичайне собі місто з кам’яними дерев’яними будівля­ми. І лежало воно в долині поміж порослими лісом пагор­бами.

Був у Квани син на ім’я Квін, і був він велим і мисли­вець. Одного дня Квін побачив у лісі Єдинорога; на вістрі свого рога звір носив самоцвіт. Квін убив звіра, а камінь приніс додому. Але цим він накликав на місто Амарґант страшне лихо. У місті почало народжуватися дедалі менше і менше дітей. Люди зрозуміли, що якщо вони не знайдуть якогось порятунку, то будуть приречені на вимирання. Але оживити Єдинорога було неможливо, і ніхто не знав, як за­радити лиху.

Тоді Срібна Старчиня Квана вислала посланця до Пів­денного Оракула, щоби Уюляля порадила, що їм робити. Та

Південний Оракул був дуже-дуже далеко. Посланець виру­шив юнаком, а повернувся глибоким старцем. Срібна Стар- чиня Квана давно померла, її місце заступив Квін, її син. Та й він, звичайно, був уже зовсім старий, так само, як і решта мешканців Амарґанта. Залишилися тільки двійко останніх дітей - хлопчик і дівчинка. Хлопчик називався Аквіл, а дівчинка - Муква.

Повернувшись, посланець, не зволікаючи, розповів про те, що відкрив йому голос Уюлялі: Амарґант існуватиме і далі тільки тоді, якщо стане найпрекраснішим містом Фан­тазії. Таким чином можна спокутувати злочин, вчинений Квіном. Та жителі Амарґанта зможуть зробити це лише за допомогою ахараїв, найбридкіших істот Фантазії. їх іще називають сльозолиями, бо, побиваючись над своєю огид­ністю, вони безперестанку ллють сльози. І якраз ці потоки сліз вимивають із надр землі особливе срібло, і ахараї умі­ють надзвичайно філігранно його обробляти.

Відтак амарґантяни вирушили на пошуки ахараїв, про­те їм так і не вдалося їх знайти, бо ахараї-сльозолиї живуть дуже глибоко під землею. Врешті-решт з усіх мешканців міста живими залишилися тільки Аквіл і Муква. Усі інші люди повмирали, а вони тим часом виросли. І саме їм вда­лося розшукати-таки ахараїв і переконати їх перетворити Амарґант на найпрекрасніше місто Фантазії.

Насамперед ахараї побудували срібний човен, на ньому - невеличкий філігранний палацик, а тоді поставили його на головній площі вимерлого міста. Далі вони спрямували потік своїх сліз під землею так, щоби він почав бити джере­лом у долині поміж заліснених пагорбів. Долину заповнили гіркі води, і так на її місці виникло Озеро Сліз Мургу, на якому плавав перший срібний палац. У ньому замешкали Аквіл і Муква.

Щоправда, ахараї поставили молодій парі одну умову, а саме: всі їхні нащадки повинні присвятити себе співанню пісень і переповіданню історій. І доки вони це робитимуть, ахараї будуть їм допомагати, бо таким чином вони теж ста­нуть якось причетними до краси, і їхня бридкість послу­жить створенню чогось прекрасного.

Отож Аквіл і Муква заснували бібліотеку - славно­звісну бібліотеку Амарґанта, де зібрано всі історії, які я склав. Розпочали вони з власне оцієї, яку ви чуєте від мене в цю мить, але поступово до неї додалися і всі решта, які я коли-небудь розповідав, і врешті-решт іх стало так багато, що ні Аквіл і Муква, ні їхні численні нащадки, які нині на­селяють Амарґант, ніколи не змогли би ані перечитати усіх їх, ані переповісти: їм немає кінця.

А що Амарґант став найпрекраснішим містом Фантазії та ще й досі існує, усі ми завдячуємо тому, що ахараї та амарґантяни взаємно виконали свої обіцянки, хоча самі давно забули одні про одних. І тільки назва Озера Сліз Мур- гу ще нагадує про події тієї сивої давнини».

Коли Бастіян замовк, Срібний Старець Кверквобад по­вільно підвівся з високого престолу. Його обличчя осяяла усмішка радості.

- Бастіяне Бальтазаре Букс, - мовив він, - ти подарував нам щось більше, ніж розповідь чи історію, і набагато біль­ше, ніж безліч розповідей чи зібрання історій. Ти подару­вав нам наше власне походження. Тепер ми знаємо, звідкі­ля взялися Мургу і срібні кораблі та палаци, які на ньому стоять. Тепер ми знаємо, чому ми з давніх-давен є народом співців і оповідачів історій. Але найголовніше - тепер ми знаємо, що то за велика, кругла будівля височить посеред нашого міста. Туди це ніколи не заходив жоден із нас, бо вона споконвіків зачинена. Там зберігається найбільший наш скарб - там міститься бібліотека Амарґанта. А ми цьо­го досі не знали!

Бастіян і сам був глибоко схвильований і навіть трохи ошелешений тим, що все, що він щойно розповів, здійсни­лося (а може, завжди було дійсністю? Граоґраман, мабуть, сказав би: «І те, і те водночас»!). Одначе Бастіян захотів пе­ресвідчитися в цьому на власні очі.

- А де ж та будівля? - запитав він.

- Я покажу тобі, - сказав Кверквобад.

А тоді вигукнув, обернувшись до натовпу:

- Ходімо всі! Можливо, на нас сьогодні чекає ще багато див і дивовиж!

Довга процесія, на чолі якої йшов Срібний Старець у супроводі Атрею і Бастіяна, пересувалася кладками, що з’єднували срібні кораблі, і нарешті зупинилися перед якоюсь велетенською будівлею, яка стояла на круглому- круглісінькому судні, та й сама чимось нагадувала велетен­ську бляшанку. Зовнішні стіни будівлі гладенькі та зовсім без