Тарас Григорович Шевченко - Кобзар

лягаючи, Згадай мене, брате. А як прийде нудьга в гості Та й на ніч засяде, Отойді мене, мій друже, Зови на пораду. Отойді згадай в пустині, Далеко над морем, Свого друга веселого, Як він горе боре. Як він, свої думи тії І серце убоге Заховавши, ходить собі, Та молиться богу, Та згадує Україну І тебе, мій друже; Та іноді й пожуриться - Звичайне, не дуже, А так тілько. Надворі, бач, Наступає свято… Тяжко його, друже-брате, Самому стрічати У пустині. Завтра рано Заревуть дзвіниці В Україні; завтра рано До церкви молитись Підуть люде… Завтра ж рано Завиє голодний Звір в пустині і повіє Ураган холодний. І занесе піском, снігом Курінь - мою хату. Отак мені доведеться Свято зустрічати! Що ж діяти? На те й лихо, Щоб з тим лихом битись. А ти, друже мій єдиний, Як маєш журитись, Прочитай оцю цидулу І знай, що на світі Тілько й тяжко, що в пустині У неволі жити; Та й там живуть, хоч погано, Що ж діяти маю? Треба б вмерти. Так надія, Брате, не вмирає.

1848, декабря 24, Косарал

***

Неначе степом чумаки Уосени верству проходять, Так і мене минають годи, А я й байдуже. Книжечки Мережаю та начиняю Таки віршами. Розважаю Дурную голову свою Та кайдани собі кую (Як ці добродії дознають). Та вже ж нехай хоч розіпнуть, А я без вірші не улежу. Уже два года промережав І третій в добрий час почну.

[Перша половина 1849, Косарал]

Сотник

У Оглаві… Чи по знаку Кому цей Оглав білохатий? Троха лиш! Треба розказати, Щоб з жалю не зробить сміху. Од Борисполя недалеко, А буде так, як Борисполь, І досі ще стоїть любенько Рядок на вигоні тополь, Неначе з Оглава дівчата Ватагу вийшли виглядати. Та й стали. Буде вже давно - Отут, бувало, із-за тину Вилась квасоля по тичині, З оболонками вікно В садочок літом одчинялось, І хата, бачите, була За тином, сотникова хата. А сотник був собі багатий, То в його, знаєте, росло На божій харчі за дитину Чиєсь байстря. А може, й так Узяв собі старий козак Чию сирітку за дитину Та й доглядає в затишку, Як квіточку, чужу дочку. А сина (сотник був жонатий, Та жінка вмерла), сина дав У бурсу в Київ обучатись, А сам Настусю піджидав, Таки годованку, щоб з нею Собі зробитися ріднею; Не сина з нею поєднать, А забандюрилось старому Самому в дурнях побувать. А щоб не знать було нікому, То ще й не радився ні з ким, А тілько сам собі гадає… А жіночки… лихий їх знає! Уже сміялися над ним! Вони цю страву носом чують…. Сидить сотник на причілку Та думку гадає, А Настуся по садочку Пташкою літає. То посидить коло його, Руку поцілує, То усами страшенними Сивими пустує,- Ну, звичайне, як дитина Пестує старого. А старому не до того, Іншого якогось, Гріховного пестування Старе тіло просить!.. І пальцями старий сотник Настусині коси, Мов дві гадини великі, Докупи сплітає, То розплете та круг шиї Тричі обмотає!.. А вона, моя голубка, Нічого не знає. Мов кошеня на припічку З старим котом грає…

Сотник

Та одчепись, божевільна… Дивись лишень: коси, Мов русалка, розтріпала… А чому ти й досі Ніколи не вплетеш кісники Оті, що тітка привезла?..

Настуся

Якби пустили на музики, То я б кісники заплела, Наділа б жовті черевики, Червону б юпку одягла, Заквітчала б барвінком коси…

Сотник

Стривай, стривай, простоволоса! Дурненька, де б же ти взяла Того барвінку заквітчатись?

Настуся

А коло тину! там такий Поріс зелений, та хрещатий, Та синій! Синій-голубий Зацвів…

Сотник

Не будеш дівувати!

Настуся

А що ж, умру хіба?

Сотник

Ба ні, А снилось восени мені, Тойді, як щепи ми щепили,- Як приймуться… мені приснилось, Як приймуться, то восени Ти вийдеш заміж.

Настуся

Схаменись!! І щепи ваші поламаю…

Сотник

І як барвінок зацвіте…

Настуся

То я й барвінок позриваю.

Сотник

А од весілля не втечеш!

Настуся

Ба ні, втечу, та ще й заплачу!

(Плаче).

Со т н и к

Дурна ти, Насте, як я бачу, І посміяться не даси… Хіба не бачиш, я жартую. Піди лиш скрипку принеси Та з лиха гарно потанцюєш, А я заграю…

Настуся

Добре, тату…

(І веселенька шасть у хату).

Сотник

Ні, трохи треба підождать. Воно б то так! та от що, брате: Літа не ждуть! літа летять, А думка проклята марою До серця так і приросла… А ти вже й скрипку принесла? Яку ж ми вчистимо з тобою?

Настуся

Е, ні! стривайте, цур не грать. А то не буду й танцювать, Поки барвінку не нарву Та не заквітчаюсь. Я зараз!

Іде недалечке, рве барвінок, квітчається і співає. А сотник налагоджує скрипку.

Сотник

Отже одна вже й увірвалась. Стривай, і другу увірву…

Настуся

(вертається заквітчана, співаючи)

«Якби мені крила, крила Соколинії, Полетіла б я за милим, За дружиною. Полетіла б у діброву, У зелений гай, Полетіла б, чорноброва, За тихий Дунай».

Тим часом, як вона співає, у садочок входить м о л о д и й х л о п е ц ь в солом'яному брилі, в короткому синьому жупанку, в зелених шароварах, з торбиною за плечима і з нагаєм.

Петро

З тим днем, що сьогодня! Боже помагай!

Настуся

Тату! тату! Петро! Петро! Із Києва прийшов!

Сотник

А, видом вида ти, слихом слихати! Чи по волі, чи по неволі?

Петро

По волі, тату, та ще й богословом…

Сотник

Ов!

Настуся

Богословом?! Аж страшно!

Сотник

Дурна, чого ти боїшся!

(Підходить до сина, хрестить його і цілує).

Боже тебе благослови, моя дитино! Настусю! поведи його в покої та нагодуй, бо він ще, може, й не обідав.

Петро

Та таки й так.

(Іде в світлицю з Настусею).

Сотник (сам)

І дарував же мені бог Таке дитя, такого сина! І богослов уже. Причина, Причина мудрая.

(Задумується).

Чого? Чого я думаю? У попи, А як не схоче, то на Січ, І там не згине вражий хлопець. Іти лиш в хату… От ще річ: Заставить треба богослова, Щоб дома байдиків не бив, Щоб він, гуляючи, навчив Настусю заповідь, щоб знову Не довелось дяка наймать, Як для покойної. А знаю, Без цього вже не повінчає Отець Хома… Піти сказать, А то забуду…

(Іде в хату).

____________________

Жить би, жить, хвалити