Тарас Григорович Шевченко - Кобзар

мов хмара, розійшлись Без сльоз, роси тії святої. І довелося знов мені Людей на старості… Ні, ні, Вони з холери повмирали; А то б хоч клаптик переслали Того паперу…. Ой із журби та із жалю, Щоб не бачить, як читають Листи тії, погуляю, Погуляю понад морем Та розважу своє горе. Та Україну згадаю, Та пісеньку заспіваю. Люде скажуть, люде зрадять, А вона мене порадить, І порадить, і розважить, І правдоньку мені скаже.

[Друга полонина 1848. Косарал]

***

В неволі, в самоті немає, Нема з ким серце поєднать. То сам собі оце шукаю Когось-то, з ним щоб розмовлять, Шукаю бога, а находжу Таке, що цур йому й казать. От що зробили з мене годи Та безталання; та ще й те, Що літечко моє святе Минуло хмарно, що немає Ніже єдиного случаю, Щоб до ладу було згадать. А душу треба розважать, Бо їй так хочеться, так просить Хоч слова тихого. Не чуть, І мов у полі сніг заносить Не охолонувший ще труп.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

«Ой умер старий батько І старенькая мати, Та нема кому щирої Тії радоньки дати. Що мені на світі, Сироті, робити? Чи йти в люде жити, Чи дома журитись? Ой піду я в гай зелений, Посаджу я руту. Якщо зійде моя рута, Остануся тута, Прийде милий в мою хату Хазяїнувати. А як же ні, то я піду Доленьку шукати». Посходила тая рута, В гаї зеленіє. А дівчина-сиротина У наймах марніє.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Не вернувся із походу Гусарин-москаль. Чого ж мені його шкода, Чого його жаль? Що на йому жупан куций, Що гусарин чорноусий, Що Машею звав? Ні, не того мені шкода; А марніє моя врода, Люде не беруть. А на улиці дівчата Насміхаються, прокляті, Гусаркою звуть.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

У Вільні, городі преславнім, Оце случилося недавно, Ще був тойді… От, як на те, Не вбгаю в віршу цього слова… Тойді здоровий-прездоровий Зробили з його лазарет, А бакалярів розігнали За те, що шапки не ламали У Острій брамі. Дурня знать По походу. Отже назвать, Єй-богу, я його не вмію, Того студента,- що ж нам діять? То синок був литовської Гордої графині. І хороше, і багате, І одна дитина, І училось не паничем, І шапку знімало В Острій брамі. Добре було, Та лихо спіткало! Улюбилося, сердешне, Було молодеє, У жидівку молодую Та й думало з нею, Щоб цього не знала мати, Звичайне, побратись, Бо не можна ради дати, Що то за проклята! Мов змальована сиділа До самої ночі Перед вікном і втирала Заплакані очі, Бо й вона таки любила; І страх як любила! Та на бульвар виходила І в школу ходила Усе з батьком, то й не можна Було ради дати. І банкір якийсь із Л ю б с ь к а Жидівочку сватав. Що тут на світі робити? Хоч іти топитись До З а к р е т у, не хочеться Без жидівки жити Студентові. А жид старий Ніби теє знає, Дочку свою одиночу В хаті замикає, Як іде до лавок вранці, І найма сторожу, Стару Рухлю. Ні, небоже, Рухля не поможе. Уже де вона на світі Роман сей читала З шовковою драбинкою - І Рухля не знала. Може, сама догадалась. Тілько заходилась Та сплела й собі такую, І вночі спустилась До студента на улицю. І де б утікати, А вони - звичайне, діти - Любо ціловатись Коло воріт заходились. А жид ізнадвору, Мов скажений, вибігає З сокирою! Горе! Горе тобі, стара мати. Нема твого сина, На улиці валяється Убита дитина, Убитая жидовином. Горе тобі, мати. Жидівочка… де та сила Взялася в дитяти? Вихватила ту сокиру І батькові в груди Аж по обух вгородила.

Отаке-то чудо У тім місті преславному, У тій Вільні сталось. Дивувались довго люди, Де вона сховалась, Жидівочка та гадюча, Що батька убила. А вона вночі любенько В Вілії втопилась, Бо найшли її в Закреті, Там і поховали. А графиня без дитини, Сердешна, осталась; Поїхала у Рим, кажуть, Та десь опинилась, Та з маркізом якимсь голим, Кажуть, одружилась. Може, й брешуть, бо, звичайне, На те вони люди: І вдовицю не забудуть, І тую осудять!

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Заступила чорна хмара Та білую хмару. Виступили з-за Лиману З турками татари. Із Полісся шляхта лізе, А гетьман-попович Із-за Дніпра напирає - Дурний Самойлович З Ромоданом. Мов та галич, Вкрили Україну Та й клюють єлико мога… А ти, Чигирине! А ти, старий Дорошенку, Запорозький брате! Нездужаєш чи боїшся На ворога стати? «Не боюсь я, отамани, Та жаль України.- І заплакав Дорошенко, Як тая дитина! - Не розсиплем вражу силу, Не встану я знову!.. Возьміть мої гетьманськії Клейноди, панове, Та однесіть москалеві: Нехай Москва знає, Що гетьмана Дорошенка На світі немає. А я, брати запорожці, Возьму собі рясу Та піду поклони бити В Межигор до Спаса». Задзвонили в усі дзвони, Гармата гримала, У дві лави задніпрянці З москалями стали Аж на милю - меж лавами Понесли клейноди… Годі тобі, Петре, пити Із Тясмина воду! Положили ті клейноди Попенкові в ноги. Іди, Петре, в Межигор'я Молитися богу. Не пустили Дорошенка, У рясі пізнали, Закували у кайдани, В Сосницю послали. А з Сосниці в Я р о п о л ч е Віку доживати. Отак тобі довелося, Запорозький брате!.. Виглянуло над Чигрином Сонце із-за хмари, Потягли в свої улуси З турками татаре. А ляхи з своїм Чарнецьким, З поганим Степаном, Запалили церкву божу. І кості Богдана, Й Тимошеві в Суботові Гарненько спалили Та й пішли собі у Польщу, Мов добре зробили. А москалі з Ромоданом В неділеньку рано Пішли собі з поповичем Шляхом Ромоданом.

Мов орел той приборканий, Без крил та без волі, Знеміг славний Дорошенко, Сидячи в неволі, Та й умер з нудьги. Остило Волочить кайдани. І забули в Україні Славного гетьмана. Тільки ти, святий Ростовський Згадав у темниці Свого друга великого І звелів каплицю Над гетьманом змуровати І богу молитись За гетьмана, панахиду За Петра служити. І досі ще що рік божий, Як день той настане, Ідуть править панахиду Над нашим гетьманом В Ярополчі.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Не додому вночі йдучи З куминої хати І не спати