Тарас Григорович Шевченко - Кобзар

Буду йому пораду давати, По-батьківській научати, Як на ляха стати. Тепер прелютая година На нашій славній Україні. Не мені вас, братця, На ляха водити. Не мені тепер, старому, Булаву носити. Нехай носить Наливайко Козакам на славу, Щоб лякались вражі ляхи У своїй Варшаві». Громада чмелем загула, У дзвони задзвонили, Гармата заревла, І бунчугами вкрили Преславного запорожця Павла Кравченка-Наливайка.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

У перетику ходила По оріхи, Мірошника полюбила Для потіхи. Мельник меле, шеретує, Обернеться, поцілує Для потіхи. У перетику ходила По опеньки, Лимаренка полюбила, Молоденька. Лимар кичку зашиває, Мене горне, обнімає, Молоденьку. У перетику ходила Я по дрова Та бондаря полюбила, Чорноброва. Бондар відра набиває, Мене горне, пригортає, Чорноброву. Коли хочеш добре знати, Моя мати, Кого будеш попереду Зятем звати,- Усіх, усіх, моя мамо, У неділеньку зятями Будеш звати.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

У неділеньку та ранесенько, Ще сонечко не зіходило, А я, молоденька, На шлях, на дорогу Невеселая виходила. Я виходила за гай на долину, Щоб не бачила мати, Мого молодого Чумака з дороги Зустрічати. Ой зустрілась я За тими лозами Та з чумацькими возами: Ідуть його воли, Воли половії, Ідуть, ремиґають, А чумаченька мого молодого Коло воликів немає. Ой копали йому в степу при дорозі Та притиками яму, Завернули його у тую рогожу Та й спустили Івана У ту яму глибокую На високій могилі. Ой боже милий! милий, милосердий, А я так його любила.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Не тополю високую Вітер нагинає, Дівчинонька одинока Долю зневажає: «Бодай тобі, доле, У морі втопитись, Що не даєш мені й досі Ні з ким полюбитись. Як дівчата цілуються, Як їх обнімають І що тойді їм діється - Я й досі не знаю. І не знатиму. Ой мамо, Страшно дівувати, Увесь вік свій дівувати, Ні з ким не кохатись».

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Утоптала стежечку Через яр. Через гору, серденько, На базар. Продавала бублики Козакам, Вторговала, серденько, П'ятака. Я два шаги, два шаги Пропила, За копійку дудника Найняла. Заграй мені, дуднику, На дуду, Нехай своє лишенько Забуду. Отака я дівчина, Така я! Сватай мене, серденько, Вийду я.

[Друга полонина 1848, Косарал]

***

І широкую долину, І високую могилу, І вечернюю годину, І що снилось-говорилось, Не забуду я.

Та що з того? Не побрались, Розійшлися, мов не знались. А тим часом дорогії Літа тії молодії Марне пронеслись.

Помарніли ми обоє - Я в неволі, ти вдовою, Не живем, а тілько ходим Та згадуєм тії годи, Як жили колись.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

На вгороді коло броду Барвінок не сходить. Чомусь дівчина до броду По воду не ходить. На вгороді коло тину Сохне на тичині Хміль зелений, не виходить Дівчина з хатини. На вгороді коло броду Верба похилилась. Зажурилась чорнобрива, Тяжко зажурилась. Плаче, плаче та ридає, Як рибонька б'ється… А над нею, молодою, Поганець сміється.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Якби мені, мамо, намисто, То пішла б я завтра на місто, А на місті, мамо, на місті Грає, мамо, музика троїста. А дівчата з парубками Лицяються. Мамо! Мамо! Безталанна я!

Ой піду я богу помолюся, Та піду я у найми наймуся, Та куплю я, мамо, черевики, Та найму я троїсті музики. Нехай люде не здивують, Як я, мамо, потанцюю. Доленько моя!

Не дай мені вік дівувати, Коси мої плести-заплітати, Бровенята дома зносити, В самотині віку дожити. А поки я заробляю, Чорні брови полиняють. Безталанна я!

[Друга половина 1848, Косарал]

***

«Не хочу я женитися, Не хочу я братись, Не хочу я у запічку Дітей годувати. Не хочу я, моя мати, За плугом ходити, Оксамитові жупани На ріллі носити. А піду я одружуся З моїм вірним другом, З славним батьком запорозьким Та з Великим Лугом. На Хортиці у матері Буду добре жити, У оксамиті ходити, Меди-вина пити».

Пішов козак нерозумний Слави добувати, Осталася сиротою Старенькая мати. Ой згадала в неділеньку, Сідаючи їсти:

«Нема мого сина Йвана, І немає вісти». Не через два, не три літа, Не через чотири Вернувся наш запорожець Як та хиря, хиря, Обідраний, облатаний, Калікою в хату. Оце тобі Запорожжя І сердешна мати. Нема кому привітати, Ні з ким пожуритись, Треба було б молодому, Треба б одружитись. Минулися молодії Веселії літа,

Немає з ким остиглого Серденька нагріти. Нема кому зустрінути, Затопити хату, Нема кому води тії Каліці подати.

[Друга половина 1848, Косарал]

Чума

Чума з лопатою ходила, Та гробовища рила, рила, Та трупом, трупом начиняла І с о с в я т и м и не співала, Чи городом, чи то селом, Мете собі, як помелом. Весна. Садочки зацвіли, Неначе полотном укриті, Росою божою умиті, Біліють. Весело землі: Цвіте, красується цвітами, Садами темними, лугами. А люди біднії в селі, Неначе злякані ягнята, Позамикалися у хатах Та й мруть. По улицях воли Ревуть голодні, на городі Пасуться коні, не виходить Ніхто загнать, нагодувать, Неначе люди тії сплять. Заснули, добре, знать, заснули, Святу неділеньку забули, Бо дзвона вже давно не чуть. Сумують комини без диму, А за городами, за тином Могили чорнії ростуть. Під хатами поміж садами, Зашиті в шкуру і в смолі, Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами За царину - і засипають Без домовини; дні минають, Минають місяці,- село Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло. Гробокопателі ходили, Та й ті під хатами лягли. Ніхто не вийшов вранці з хати, Щоб їх, сердешних, поховати, Під хатами і погнили. Мов оазис, в чистім полі Село зеленіє. Ніхто в його не заходить, Тілько вітер віє Та розносить жовте листя По жовтому полю. Довго воно зеленіло, Поки люди з поля Пожарище не пустили Та не запалили Села того зеленого. Згоріло, зотліло, Попіл вітром розмахало, І сліду не стало. Отаке-то людям горе Чума виробляла.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

І знов мені не привезла Нічого пошта з України… За грішнії, мабуть, діла Караюсь я в оцій пустині Сердитим богом. Не мені Про теє знать, за що караюсь, Та й знать не хочеться мені. А серце плаче, як згадаю Хоч невеселії случаї І невеселії ті дні, Що пронеслися надо мною В моїй Україні колись… Колись божились та клялись, Братались, сестрились зо мною, Поки,