Болеслав Прус - Фараон

Тон його був такий незвичайний, що Рамзес зажадав пояснень.

— Я не можу зраджувати таємниці, — відповів лікар, — але… Але якщо ти, достойний царевичу, пообіцяєш зберегти її, я розповім тобі одну історію.

Рамзес пообіцяв, і лікар почав розповідати:

— Один єгипетський жрець, оглядаючи храми поганської країни Арам, в одному з них зустрів чоловіка, який здався йому дуже товстим і задоволеним, хоч був одягнений бідно. «Поясни мені, — запитав жрець веселого бідняка, — як це так, що ти хоч і убогий, але маєш такий вигляд, наче ти принаймні верховний жрець храму?» Тоді дивний чоловік, оглянувшись, чи хто їх не підслухує, відповів: «Бо в мене дуже жалібний голос, і тому мене тримають при цьому храмі за мученика. Коли люд сходиться сюди на відправу, я залізаю в підземелля і починаю стогнати, скільки сили вистачить; за це мене ситно годують цілий рік і дають навіть по глечику пива за кожен день мучеництва…» Так робиться в поганській країні Арам, — закінчив лікар, кладучи палець на вуста. — Пам’ятай, царевичу, що ти мені обіцяв, і думай про нашу розтоплену смолу, що тобі схочеться…

Ця розповідь знову розтривожила царевича. Він відчув деяку полегкість від того, що в храмі не замордовано людину, але в ньому прокинулись усі давні підозріння щодо жерців.

Що вони дурять простий люд, Рамзес знав. Він не забув процесії священного бика Апіса, яку спостерігав, ще будучи учнем школи жерців. Люди вірили, що це Апіс веде за собою жерців; тим часом кожен учень знав, що божественна тварина йде туди, куди хочуть жерці.

І хто знає, чи проповідь Пентуера не була такою ж «процесією Апіса», призначеною для нього? Адже так легко насипати на землю червоної та різнобарвної квасолі і зовсім не важко влаштувати живі картини. Він бачив куди кращі вистави: хоча б, приміром, битву Сета з Осірісом, в якій брало участь кількасот чоловік… А хіба й тут не обдурювали жерці? Мала то бути битва богів, а тим часом боролися переодягнені люди. Гинув у ній Осіріс, в той час як жрець, що зображав Осіріса, був здоровий, як носоріг. Яких тільки там не показували чудес!.. Збурювалася вода, гримів грім, земля здригалася і вивергала полум’я. І все це було обманом. То чому ж усе те, що показав йому Пентуер, мало бути правдою?

Зрештою, в царевича було немало підстав думати, що його хотіли обдурити. Хіба не були ошуканством ті стогони чоловіка в підземеллі, коли жерці начебто заливали його розтопленою смолою? Але не про це зараз ішлося. Набагато важливішим було те, в чому царевич мав нагоду переконатися ще раз: що Гергор не хотів війни, не хотів її і Мефрес, а Пентуер був помічником одного і улюбленцем другого.

Така боротьба відбувалася в думках царевича. То йому здавалося, що він усе розуміє, то знову обступала його пітьма, то він був повен надій, то знову в усьому сумнівався. З кожною годиною, з кожним днем душа його то підносилась, то занепадала, як піднімаються і спадають води Нілу протягом цілого року.

Та поступово Рамзес знаходив рівновагу і, коли настав час покинути храм, мав уже сформовані певні погляди.

Насамперед він ясно зрозумів, що треба Єгиптові: більше землі і більше людей.

По-друге, він упевнився, що найпростіший спосіб здобути людей — це війна з Азією. Але ж Пентуер доводив йому, що війна може тільки завдати більшого лиха державі. Звідси поставало нове питання: казав Пентуер правду чи брехав?

Від думки, що він казав правду, царевича охоплював розпач: крім війни, Рамзес не бачив іншого способу піднести добробут держави. Якщо не почати війни, Єгипет рік у рік втрачатиме населення, а скарбниця фараона матиме все нові й нові борги. Все це може скінчитися якоюсь величезною катастрофою, може, навіть при наступному правителеві.

А якщо Пентуер брехав? То навіщо він це робив? Очевидно, його намовили Гергор, Мефрес та інші жерці. Але ж чому жерці не хотіли війни, яка їм користь з того? Адже кожна війна їм і фараонові приносила величезні прибутки.

І чи, зрештою, могли жерці ошукувати його в такій важливій справі? Правда, вони це робили досить часто, але в дрібних випадках, а не тоді, коли йшлося про майбутнє і добробут держави. Не можна також сказати, що жерці дурили завжди. Вони ж слуги божі і охоронці великих таємниць. В їхніх храмах живуть духи, в чому Рамзес сам переконався першої ж ночі, коли оселився тут.

Та якщо боги не дозволяють невтаємниченим наближатися до своїх вівтарів, якщо вони так пильно стережуть храми, чому ж вони не охороняють Єгипет, який є найбільшим їхнім храмом?

Коли через кілька днів після цього Рамзес, після урочистої відправи, з благословенням жерців, покидав храм богині Гатор, його мучили два питання:

Чи війна з Азією справді могла б зашкодити Єгиптові?

Чи могли б жерці в цій справі ошукувати його, наступника фараона?

Розділ двадцять дев’ятий

Верхи, в супроводі кількох офіцерів, царевич їхав до ПіБаста — славної столиці ному Табу.

Минув місяць паоні, починався епіфі (квітень — травень). Сонце стояло високо, провіщаючи найгіршу для Єгипту спекотливу пору. Вже кілька разів зривався страшний вітер пустелі. Люди й тварини падали від спеки, а на поля та на дерева почав осідати сірий пил, під яким гинули рослини.

Вже зібрали троянди і тепер переробляли їх на оливу; вижали хліб і вдруге скосили конюшину. Журавлі з цеберками працювали з подвійним завзяттям, виливаючи на поля каламутну воду, щоб. підготувати їх до нового засіву. Вже починали збирати смокви і виноград.

Вода в Нілі геть спала, канали обміліли, й від них тхнуло мулом. Над усією країною висіли хмари дрібного пилу, про-’ низані променями палючого сонця.

Та, незважаючи на це, царевич їхав задоволений. Йому обридло життя покутника в храмі, він затужив за бенкетами, жінками і веселощами.

Місцевість тут, хоч і плоска й покраяна одноманітною сіткою каналів, була досить мальовнича. В номі Габу жила інша людність: не корінні єгиптяни, а нащадки хоробрих гіксосів, які колись підкорили Єгипет і правили ним кілька століть.

Чистокровні єгиптяни зневажали цю купку вигнаних завойовників, але Рамзес ставився до них з прихильністю. Це були люди рослі, сильні, з гордою поставою і мужніми обличчями. Перед царевичем і його почтом вони не падали ниць, як єгиптяни; дивилися на сановників без неприязні, але й без страху. На спинах у них не було рубців від київ, як у єгиптян; писарі побоювалися їх, знаючи,