Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

стояв біля сінешних дверей, чувся винним перед доброю жінкою і перед усім світом. Бо приніс до Києва у своїй душі зло, а не добро. Хіба ж не знав, що лише добро може зарадити будь-якій біді! Простіть його люди, коли зможете. Прости, моя добра мамо Велино. Надто багато болю він узяв у своє серце, аж осліпло воно від того. Тепер ніколи не впустить у свою душу жадання помсти...

А Житяна тим часом відламала кусник хліба і кинула його в мисочку з водою. Губи її ворушились у великій і щирій молитві. Очі були прикриті повіками...

—   Візьми, доню, випий сю воду і з'їж цей хліб. До крихітки!..

Житяна підійшла до печі. Вклонилась до сходу сонця. Вона знову стала молодою. Щоки її зрожевіли.

—     Хтось приїхав до двору! — гукнув знадвору Могута.

—     Нікого сюди не пускайте!

—     Це ж... Святослав!..

* * *

У день на Купайла до Почайни збирався увесь рукомесний люд київського Подолу, а надто парубки й дівчата. Старші молодиці з осторогою напучували синів і дочок: аби не були такими довірливими, та щоб трималися вкупі, та щоб ближче до вогню. Бо на Купайла збирається вся ота нечисть навісна, що намагається пошкодити людині. Що вже тим людям, коли й тварин людських вона нищить! Найбільше перепадає коровам, здоюють, капосні відьми, усе молоко. Нічого для сім'ї не лишається; господиня тягне-тягне за тугі дійки, молоко ледь цярпається з кривавицею або синє, немовби водою розведене. Бо відьми вже зцідили його.

Оті нечисті молодиці й до хлопців лестяться, і дівчат заманюють в очерети або в лозняки. І там, ошалілі від успіху, змушують отих нещасних переймати їх звичаї. Для цього треба пролізти крізь утробу здохлої корови чи коня, або з'їсти жаб'ячого м'яса чи дохлу гадюку під жахний регіт і стогін зловісних відьм.

А ще напучували матері та бабусі, аби дівчата не ходили в хащі по цвіт папороті.

І-і-і... Що робиться на тих галявах, де в цю ніч купальську зацвітає папороть! Той цвіт нетривкий — лишень до світанку. Але хто зірве його — той сягне таїн мудрости й уміння.

Та що робиться там! Ще звечора відьми спивають з неба місяць, щоби темно було вночі, а тоді зграями прилітають на мітлах і розбігаються поза кущами. Нишкнуть, ніби розчиняються в темряві, очікують, коли зблисне синім чи жовтавим вогником рідкісний цвіт папороті. І тут же притьмом кидаються до кущів. Зривають той цвіт, розрізають свої долоні і запихають його під шкіру. Щоб усе знати і вміти!.. І лиш потрап на очі тим знавіснілим відьмам,— враз наведуть причину, заберуть пам'ять. Стережіться, дівчатонька! І ви, хлопці-молодці!.. Дивіться в усі очі, аби яка відьма не прикинулась красунею й не зманила у високі трави. До вогню ближче будьте, бо вогонь очищає все від нечистої сили і захищає людину. А будете вертати додому, заховайте вуглинку з купайлівського вогнища за пазуху чи в гаман, аби теє вогниво захистило вашу душу. Немає такого свята, як оте Купайло, коли б отак навісніли відьми!..

Хіба що взимку таке було, коли деревський чародій Могута розлютився був на княгиню та почав скликати до Києва усе нечисте плем'я. Тоді, мовлять, бачили, як бояриня Гордина, осідлавши мітлу, хотіла зірвати місяць з неба. Та не встигла. Житяна відібрала злість у Могути, сповила його силу добрим словом. І бояриня загубилась у хмарах. Потім, кажуть, Могута каявся перед усім людом київським і просив прощення — Житяна змусила. Простили йому кияни, авжеж. Хай здоров буде та благо робить людям. Але він таки домігся свого: молодий князь тої ночі прибіг до Малуші й упав перед нею на коліна. Крикнув:

— Любове моя!

Ожила тоді князівна-бранка. І вже не повернулась у палати Ольжині. Так і лишилась у Житяни. Була радісна й щаслива. І була вже скоро з дитям за поясом. Слава ж вам, боги роду полянського! Сталось те, що давно просили в княгині й кияни, і деревляни: аби з'єднали свої закохані серця Святослав і Малуша в своєму дитяті, а відтак вовіки з'єдналися б два великих слов'янських роди: полян і деревлян. Так нарешті воно й сталося.

Княгиня Ольга мовчала. Не хотіла, щоби Святослав узяв Малушу в жони — не по-християнськи мати кількох жон. А ще тому, що та угорка його чорнокоса народила йому вже сина. Сидить нині сама в теремі, замкнулась, нікого не пускає до себе і нічого нікому не каже. Та й що скаже? Муж її не християнин, поганин. Живе за своїми поконами й звичаями. Коли хоче лишитись київською княгинею, хай терпить усе, що втне її муж-князь, та пестить свого сина Ярополка — законного переємця Київської держави.

Святослав же був з Малушею недовго. Зманили його Свенельдич і Чуриня до себе. Перед самим Купайлом у Києві об'явився Ставро з Асмудом. Прийшли вони з далекої германської країни й привели отця Адальберта. Було в нього два десятки челядинів, багато повозів, коней, хрестів, ікон, лампад, кадильниць й усякого дрібного добра. Княгиня врочисто зустріла гостя, дала йому частину свого старого терема, а для челяді віддала новий терем Щербила. Той захланець хоч і вирвався з поруба, до свого обійстя не повернувся — заховався у Свенельдовому дворі. Боявся княгині, знав-бо свій гріх перед нею. Тепер запобігав ласки у Святослава: зрештою, час княгині минав.

Новий гість Києва швидко розібрався, хто і що бажає тут щось робити. Розселившись і відпочивши, почав скликати під свій хрест киян. Найперше, звісно, бояр, купців, варяжинів та рукомесників. Почав їх підводити під хресне цілування й називати новими іменами: Людовіками, Карлами, Фрідріхами, Оттонами... У Києві спочатку здивувались, потім почали тихо ворушитись ремісничі вулички. Як же інакше — з'явилась ніби якась нова нечиста сила, що хоче підбити під себе їхнє життя, висотати з них пам'ять про свій рід, відібрати багатства — і все те за якісь нові незнайомі імена незнайомої і далекої країни... Де ж наші волхви — хранителі свого народу та його покону? Де чародії й чарівниці, котрі вміють захищати свій рід, закони і звичаї від чужинецьких зайд? Задля чого княгиня покликала оцього латинина?..

Хрестили багатьох киян чорнорясі святителі Григорія, їм трохи втяли загребущі руки. А нині об'явився жвавий та прудкий герман, і вже, дивись, зникають Родослави, Володимири, Туряки, Кривчені, з'являються якісь чужаки, що тягнуть з них нитки їхнього життя і багатства задля чужої країни і возвеличення чужих володарів і чужих храмів.

І що