Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

—     Мою матір називали Велина.

—     То у вас вона стала так називатись. А коли жила в Києві, була Веселина. Усяк її знає.

Могута мовчав. Стояв ніби знесилений і спорожнілий. Ця жінка, яку він лише чув знизу, вирвала в нього душу разом із злістю і жадобою помсти,

Та не було в нього злости проти неї. Десь у глибині душі розумів її правду, І ніби злякався від думки, що вона може дізнатись, з якою метою він прийшов на цю кручу над урвищем.

—   Стій, не йди! Я спущусь до тебе,— сказав Могута.

Застебнув поли кожуха, натягнув якусь повстяну шапчину на голову і клубком скотився по снігу з кручі. Підійшов до Житяни.

—   Я тебе також знаю, Житяно. Колись ти просила княгиню за нашого князя Малка.

—     Еге ж, ходила. А тебе хто сюди кликав?

Могута винувато обтрушувався, тупцював на місці. І був тепер схожим на злодійкуватого мужа, котрого впіймали на гарячому.

—     Біда покликала, Житяно. Хіба не знаєш?

—     З ким? З княгинею?

—     Та ні! З нею нічого. Малуша помирає…

—     Як? Від чого?

—   А від того... ось. Святослава оженили на іншій... А в них була любов...

Житяна сплеснула в долоні. Помирає Малушка!..

—    Та нині княгиня хоче віддати її за Ставра. А Чуриня й собі женихається що має сил... Сказав: силою забере — і край. А за Малушею — сама відаєш — уся земля наша деревська як віно дістанеться котромусь загребущому бояринчику... Та ще й ніби Свенельдич примчав сюди заради Малуші...

—    Леле!.. Нерозумно вчинила княгиня...

—    Го! Зле вчинила! Відьма Гордина аж сичить від радости, що ніби Малуша дала слово Чурині! Ото й збирає вона до Києва всіх волхвів і чародіїв, аби хоч на мить вони причарували серце Малуші до Чурині. І все своє відьомське плем'я скликала на Лису гору сеї ночі. От я і прийшов сюди... Хотів розтрощити хмарою Княжу Гору. А ти... Ех!..

—    Хотів убити Малушу?

—    Та ні — я Малушу забрав. Ондечки вона побіля Волосового капища. Одведу до Іскоростеня. Треба її сховати від усіх женишків.

—     Ох-хо, нерозумні твої наміри. Хіба ж від чар заховаєшся? Знаєш-бо, що ніколи!..

—     Що робити, Житяно? — втомлено прохрипів Могута. Поглянув на неї і ніби не впізнав. Не була вона цієї миті ані старою, ані скарлюченою, якою пам'ятав. Зморшки на її обличчі розгладились, очі молодо блищали, і навіть руки не були такі висохлі й покручені. Далебі, Житяна має не одне життя — мабуть, знає якісь чудодійні сили, що наснажують її тіло й душу. Тими силами вона й обірвала його могутню сув'язь із Небом, коли він жадав помститись над княгинею за Малушу і за деревську землю.

—     Ходи-но до моєї хати. Ондечки, на кінці вулиці, видніє дах. І Малушу приведи. Знайдемо для неї порятунок. Серце молодого князя буде з нею! — Житяна загадково усміхнулась: хіба це вже такий великий клопіт привернути до дівчини серце коханого й відкинути Чуриню та всіх отих боярчуків? Задля добра людей і землі вона це зробить залюбки. Ніхто з богів не відмовить їй у цьому!

Вона впевнено випросталась, владно тріпнула головою, і Могута враз повірив їй. Бігцем кинувся по сипучому снігу до Волосового капища. Там стояли сани з трійкою притихлих коней, під кожухами дрімали його содруги-деревляни. Вони чекали від Могути знаку, щоб помчати свою князівну в лісові нетрі деревської землі.

—   Гей! Там! Ходіть сюди! — ще здаля гукнув до них Могута.

А Житяна дибала до своєї хатини. Очі її сяяли, серце грало. Перехрестилась на ікону, що висіла на покуті, запалила соснову скіпку, поставила в стільник; застелила чистою скатеркою стіл. У мисочку налила води, а поряд поклала буханець хліба. Так робили свідущі знахарки-відунки, так робили ще її бабця і матір. І хоч Житяна ще ніколи не бралася до того вміння, проте сьогодні вона загорілась бажанням допомогти закоханим серцям. Робила це не з користи, не для блага однієї людини, а для великого майбуття землі і країн. Малуша — деревлянська княжна, за нею велика деревська країна, мир і спокій її людей. Святослав — князь Країни Руси, від нього залежить доля полян-русів.

Княгині Ользі стачило мудрости затишити землю деревську, силою підбити під Київ. Але не вистачило розмислу закріпити сей мир назавжди. Сьогодні Чуриня і Гордина будуть прагнути відібрати гордих деревлян у Києва, завтра — хтось інший, може, Свенельдич... І знову прокинеться давня ворожнеча між сусідами.

Радили ж княгині, благали: дай Малушу у жони Святославу! Не послухала — погордувала. Подалася до Царгорода. А тепер що? І Святослав, мовлять, страждає, і Малуша гине. І деревські чародії накликають на Київ біду, і гордини та чурині плетуть навколо Києва свої підступні, чорні сіті.

Отож і доведеться старій Житяні все полагоджувати самій. Вона помолиться Богу, попросить у нього прощення за гріх, якщо він є за нею, і попросить животворящої сили і від Бога Творця, і Сина його, і від Матінки-Землі, щоб зробити так, аби всім було добре: нехай серце молодого князя повернеться до Малуші. Святослав має взяти кохану дівчину в жони. Він це може зробити, бо не християнин, і через те по закону, покону і обичаю пращурів може мати жон, скільки захоче. Поможіть же, сили Неба й Землі, з'єднати серця! Закріпити ними мир і злагоду на землі. І відігнати від Києва злі намисли, мсту, прокляття, чародійства...

Житяна запалила в печі ще одну соснову скіпку, окреслила нею вогняне коло навкруг столу. Витягла з рушника, що висів над віконцем, велику голку й поклала її на стіл поряд з мисочкою і хлібиною. Потім зі скрині дістала торбинку з травами, почала вибирати сухе зілля, корінці, цвіт. Все те напхала в горщик, залила водою й засунула в піч. У хатині скоро запахло всіма трунками весни й літа.

Напар уже був готовий, коли на порозі загупав постолами Могута зі своїми деревлянами. Попід руки вони тримали ледь живу Малушу.

— Дитино моя! — сплеснула в долоні Житяна. Вона не чекала побачити таку кволість. О злая доле, пощо катуєш чисті душі дітей людських?! — Посадіть її сюди... До столу... А самі вийдіть.

Житяна здійняла руки вгору. Очі її бачили небо крізь стелю і дах, крізь хмари і зорі. Те небо було мінливе, блакитно-рожеве, грало живим іскристим сяянням животворящої сили.

Могута