Симона Вілар - Лазарит

вони приймають до себе молодих місцевих мешканців, котрі готові визнати верховенство Папи Римського, виховують із них достойних бійців і відправляють битися в Палестину. Сторонніх у прецепторію не допускають, а про жінок не може бути й мови. Навіть довідавшись, що леді Джоанна з роду де Шамперів, із нею не будуть гостинні. Саме тому їй не варто їхати цим шляхом. Бачить Бог, я зараз у незручному становищі, адже для себе твердо вирішив, що мій шлях лежить до моря. Я готовий узяти із собою і вас, але маю інше прохання…

Почувши слово «прохання», сер Обрі пом’якшив незадоволений вираз, який до того не сходив з його обличчя. Він уже готовий був обуритися, але вичікував про що ж піде мова. Мартін буквально чув заперечення, що вертілися в лорда на язиці.

– Я покірно прошу вас вирушити в Кілікію та особисто подбати про безпеку Йосипа бен Ашера.

– Що ви сказали, сер? Лицар короля Річарда, володар Незербі, мусить охороняти цього юдейського собаку? – Обличчя Обрі де Рінеля стало багряним.

Мартін затримав подих, перечікуючи гнів лорда.

«Бісів хлюст! – подумав він. – То ти тулишся до Ашерового сина, витягуючи з нього гроші, то раптом згадуєш, що він собака-юдей!»

Але вголос він сказав інше. Прості аргументи: за те, що Обрі супроводжує багатого єврея, з ним щедро розплатяться, йому не доведеться плисти морем, крім того, за провідника в них буде його вірний Сабір, який у тутешніх місцях почувається наче риба у воді.

– Йосипа супроводжують кілька досвідчених воїнів, і це значно краще, ніж оточення людей, вірних капітанові Дроґо, котрий за теперішніх обставин здатен на непередбачувані вчинки, – завершив лицар, виразно подивившись на лорда.

Мартін усе розрахував точно: безпечний шлях суходолом, вірна охорона і на додачу – щедра винагорода за супровід. Сер Обрі не міг відмовитися від такої пропозиції. Більше того, він негайно почав вимагати в госпітальєра частину оплати за свої гіпотетичні послуги. І лише потім з якимось подивом запитав: а як же бути з його дружиною?

– Дорога в кілікійську прецепторію храмників, як я вже казав, для леді Джоанни замовлена, – знову почав товкмачити Мартін. – І навряд чи леді Джоанна, сер, погодиться розстатися з людьми з Незербі, від яких я маю намір вас відмежувати. Я усвідомлюю, як це непросто: розлучитися в дорозі з дружиною, але готовий узяти її із собою на узбережжя, де збираюся зафрахтувати корабель, що відпливає в Палестину. Море цієї пори року не надто спокійне, одначе, як я чув, пані де Рінель непогано витримує хитавицю. А прибувши у Святу землю, я за першої ж нагоди доправлю її до маршала Вільяма де Шампера. Можу в цьому заприсягтися славою ордену Святого Івана і своєю лицарською гідністю!..

Після коротких вагань сер Обрі погодився. Однак, дещо знітившись, звернувся до госпітальєра з проханням пояснити цю непросту ситуацію дружині. Мартін навідріз відмовився:

– Пані де Рінель – ваша дружина. І якщо вона не захоче, я вимушений буду повернутися до попереднього плану. Тоді вам, сер, доведеться опанувати себе і знести всі незручності морського шляху. Ви її лорд і господар: ви вирішуєте, а дружині залишається тільки скоритися.

Зрештою, він досягнув, чого хотів: подружжя остаточно посварилося. Сер Обрі, покидаючи фортецю на чолі загону Йосипа бен Ашера, вочевидь відчував полегшення, а леді Джоанна навіть не вийшла з ним попрощатися.

В останню перед від’їздом мить Сабір розвернув коня і під’їхав до Мартіна.

– Спостерігати за тобою, – усміхаючись, мовив він, – чисте задоволення. Ти поводився точнісінько як досвідчений «вивідний», клянуся бородою Пророка. Утерся в довіру до простодушного мандрівника і… Одне слово, я мушу знати, як вчинити з цим задавакуватим англійцем?

– На власний розсуд. Особливо, якщо він почне заважати.

– Якби з нами не було Йосипа… – Сабір скрушно хитнув головою. – Хлопчисько часом поводиться як дервіш.[89] Навіть якщо цей кафір образить його, він знайде причину заступитися за нього переді мною.

– Тому я й кажу: сам вирішуй, – відмахнувся Мартін.

Чоловік леді Джоанни, порожній, жадібний і тупоголовий, важив для Мартіна небагато, і він перестав про нього думати, ледве той зник за поворотом шляху. Зате за Йосипом він сумуватиме. Їм нечасто доводилося спілкуватися в дорозі, але розважлива стриманість і приязність сина Ашера бен Соломона примусили Мартіна ще більше поважати друга. Добре, що поруч з Йосипом буде Сабір – на нього можна покластися в усьому. Мабуть, навіть більше, ніж на Ейріка.

Наступного дня, щойно другий загін вирушив у путь, рудий варанг постійно був при стремені свого лицаря, як і належить вірному зброєносцеві.

– Знаєш, що я тобі скажу, малий? – вловивши момент, коли нікого поблизу не було, мовив він. – Моя Санніва весь час про тебе розпитує. Не для себе, звісно ж, а для своєї пані. І я щедро тебе вихваляв! Схоже, чорнокоса красуня вже у твоєму сильці. Ти впорався – побий мене грім, хто б міг подумати!

– Про це варто буде говорити лише тоді, коли я остаточно її приручу. І коли про те довідаються ті, хто згодом зможуть підтвердити мої слова. На узбережжі є лише кілька генуезьких фортець. Якщо командувачі їхніми гарнізонами побачать її зі мною і пересвідчаться, що вона моя, я зможу, не вагаючись, звертатися до її брата.

– Але чому це раптом ти почав її уникати? Ти помітив, як стурбовано леді поглядає на тебе? А що як вона розгнівається і не захоче тебе знати?

Мартін нічого не став пояснювати Ейрікові.

Ближче до вершини стежка звужувалася. Леді Джоанна їхала за Мартіном, він відчував її погляд, але озирнувся тільки раз – попередити, щоб була уважнішою на каменистому осипі. Зараз він поводився як член духовно-лицарського ордену: не зближувався із жінкою, біля якої нема чоловіка. Мартін більше не бажав продовжувати куртуазні забавки, які так подобалися англійці. Він хотів здобути її всю, цілком.

Джоанну й справді спантеличувала відчужена стриманість лицаря. Невже вона його чимсь образила? Він сердиться, бо вона не стала на бік капітана Дроґо в безглуздій сутичці з Обрі? Безперечно, Дроґо вчинив занадто зухвало, однак і Обрі повівся підступно, зводячи наклепи на її рідню. Якщо бути абсолютно чесною із собою, вона відчула величезне полегшення, що її чоловік поїхав.

Усі ці роки вони не розлучалися, за винятком її нетривалих поїздок у Гронвуд, де чоловікові не надто симпатизували. А тепер від самої лише думки, що на них чекає така тривала розлука, їй дихалося легше. Але ця радість була б значно повнішою, якби захоплений нею лицар-госпітальєр знову почав говорити про своє кохання. Це було