Ю. Несбе - Спаситель

всілася у кріслі. Харрі краєм ока зауважив, як вона, ніби кішка, підібгала під себе ноги.

– Не вірите? Це у якому сенсі?

– Вони знищують здатність забувати. Молока?

Вона захитала головою.

– Зате ви вірите у платівки.

– Так. Вони обманюють набагато правдоподібніше.

– А хіба вони не знищують здатність забувати?

Харрі закляк. Мартіна тихо засміялася:

– А я не вірю у непривітного, розчарованого інспектора. Про мене – то ви романтик, Холе.

– Ходімо у кімнату. Я саме придбав чудовий диск. Наразі він ще не наділений спогадами.

Мартіна сіла на канапу, а Харрі поставив дебютний диск Джима Стерка. Сів у вухасте зелене крісло й при перших звуках гітари пройшовся долонею по шорсткій вовняній оббивці крісла. Раптом йому спало на думку, що придбане воно в «Елеваторі», комісійній крамниці Армії спасіння. Кахикнувши, спитав:

– Можливо, Роберт мав стосунки з дівчиною, набагато молодшою за себе. Яка ваша думка?

– Яка моя думка про романи молоденьких дівчат з чоловіками, які набагато старші? – Засміявшись, вона густо зашарілася у тиші, що запала у кімнаті. – Або ж чи вірю я в те, що Робертові подобались неповнолітні?

– Я такого не казав. Вона – підліток. Хорватка.

– Izgubila sam se.

– Перепрошую?

– Це хорватською. Чи то сербсько-хорватською. Улітку, перш ніж Армія придбала Естгор, я часто приїздила з батьками у Далмацію. Коли татові було вісімнадцять, він працював у Югославії, допомагаючи відбудовувати країну після Другої світової. І там познайомився із сім’ями деяких будівельників. Тому й наполіг, щоб ми прийняли біженців із Вуковара.

– До речі, щодо Естгора. Чи пригадуєте такого собі Мадса Гільструпа, онука тих людей, у яких придбали Естгор?

– Так. Він був там кілька днів того літа, коли ми тільки-но там поселилися. Я з ним не розмовляла, як і решта, він був якийсь сердитий, неговіркий. Але, як на мене, Теа йому теж подобалася.

– А чому ви такої думки? Адже кажете, що він ні з ким не розмовляв.

– Я бачила, як він дивився на неї. А коли ми з нею сиділи поряд, він зненацька вигулькував звідкись. Ані слова не кажучи. Чуднуватий. Сказати б, неприємний.

– Невже?

– Саме так. Тими днями він ночував десь у сусідів, але якось уночі я прокинулась, усі дівчатка спали в одній кімнаті. Дивлюся, а до скла притислося якесь обличчя. Згодом зникло. Я майже впевнена, що то був він. Коли я решті розповіла, вони сказали, що то я привид побачила. Були упевнені, що то у мене щось із зором.

– Чому?

– А ви хіба не зауважили?

– Що не зауважив?

– Сядьте ось сюди. – Мартіна ляснула по канапі поруч себе. – Я покажу.

Харрі обійшов стіл.

– Бачите, які у мене зіниці?

Харрі нахилився, відчув на щоці її подих. І раптом побачив. На тлі карої райдужки зіниці ніби спливали униз, формою нагадуючи щось подібне до замкової щілини.

– Це вроджене, – мовила вона. – Називається iris coloboma. Та на зір це ніяк не впливає.

– Цікаво.

Їхні обличчя були так близько одне від одного, що Харрі чув, як пахне її шкіра та волосся. Він вдихнув і здригнувся від відчуття, наче занурюється у теплу ванну. Раптом почувся короткий різкий звук. Лише за кілька секунд Харрі збагнув, що це дзвінок. Не у домофон дзвонили. Хтось стояв біля його дверей.

– Мабуть, Алі, – мовив Харрі, підводячись з канапи. – Сусід.

За шість секунд, які знадобилися, щоб дійти до дверей та відчинити, Харрі спало на думку, що як для Алі, то це вже запізно. Й Алі зазвичай стукав. А якщо хтось зайшов чи вийшов після того, як зайшли вони з Мартіною, то двері, найпевніше, знов були незачиненими. Лише за сім секунд він второпав, що взагалі не варто відчиняти. А побачивши гостя на порозі, зрозумів, що буде далі.

– Приємний сюрприз, га? – спитала Астрід, язик у неї трохи заплітався.

Харрі змовчав.

– Я йду з різдвяного бенкету, може, запросиш, Харрі, га? – Намальовані губи розпливлися в усмішці, тонкі підбори стукнули по долівці, коли, хитнувшись, вона тупцяла на порозі.

– Твоя поява недоречна, – відповів він.

Вона примружилась, дивлячись в його обличчя. Потім погляд ковзнув за його плече.

– Маєш тут гостю? Тому не прийшов на сьогоднішнє зібрання?

– Поговоримо іншим разом, Астрід. Ти п’яна.

– Ми обговорювали третій крок. «Ми вирішили доручити своє життя Господові». Але я не бачу ніякого Господа, Харрі. – Вона жартома вдарила його сумкою.

– Третій крок тут ні до чого, Астрід. Кожен шукає спасіння самотужки.

Вона заклякла, поглянула на нього, очі раптом налилися слізьми.

– Дозволь я зайду, Харрі, – прошепотіла вона.

– Це не зарадить, Астрід. – Він поклав їй руку на плече. – Я викличу таксі, й ти спокійно поїдеш додому.

Вона несподівано різко скинула його руку.

– Додому? – пронизливо спитала вона. – Дідька лисого я поїду додому, бахуре ти бісів!

Відвернувшись, вона непевною ходою попленталася униз сходами.

– Астрід…

– Відчепися! Порай свою лярву!

Харрі супроводжував її поглядом, поки вона геть не зникла з очей, почув, як, гримнувши й заскрипівши, зачинилися у під’їзді двері. Запала тиша.

Коли він озирнувся, Мартіна стояла за спиною у передпокої, застібаючи пальто.

– Я… – повів він.

– Пізно вже. – Вона швидко усміхнулася. – Утім, я таки втомилася.

О третій ночі Харрі досі сидів у вухастому зеленому кріслі. Том Вейтс тихо наспівував про Алісу, а щітки повсякчас терлися й терлися об шкіру на барабані. «It’s dreamy weather we’re on. You wave your crooked wand along an icy pond».

Думки текли мимохіть. Н-да, всі шинки вже позачинені. А він не налляв ні краплі у кишенькову фляжку, відколи вилив її у псячу пащу там, на складі. Хоч можна зателефонувати Ейстейнові. Він майже щоночі катається на своєму таксі, тримаючи під сидінням півпляшки джину.

«Нема з того ніякого пуття».

Хай там як, а люди вірять у привидів. У тих, що саме зараз оточили його крісло, вирячившись на нього темними порожніми баньками. У Біргіту, яка прийшла з моря, маючи якір на шиї, у Елен, яка посміхалася, а з її голови стирчала бейсбольна бита, у Віллі, що висів на сушильній підставці, ніби фігура на носі корабля, у жінку всередині водяного матраца, котра дивилася крізь блакитну ґуму, у Тома, котрий прийшов, щоб забрати свій годинник, махаючи скривавленою культею.

Спиртне не звільнить його, лише принесе тимчасове полегшення. Й саме зараз він ладен був дорого за це заплатити.

Схопивши телефон, набрав номер. Відповіли після другого дзвінка.

– Як справи, Халворсене?

– Холодно. Юн та Теа сплять. Я сиджу у кімнаті, спостерігаючи за дорогою. Завтра треба подрімати.

Харрі гмикнув:

– Завтра ми поїдемо у помешкання Теа взяти інсулін. У неї діабет.

– Добре. Але Юна прихопіть теж, його не можна лишати самого.

– Можна покликати сюди когось з