Лінвуд Барклі - Втрата

кухонному столі, засунута між сільничкою та перечницею. Я взяв її й розгорнув. Вона була написана від руки, і почерк безумовно належав Синтії. Я прочитав:

«Тері, я втікаю з дому.

Я не знаю, куди й на скільки. Знаю тільки, що не можу залишатися тут бодай ще на одну хвилину.

Я не маю ненависті до тебе. Та, коли у твоїх очах бачу сумнів, моє серце розривається. Я відчуваю, що втрачаю розум, бо ніхто не вірить мені. Здається, й Ведмор досі не знає, що думати.

Що станеться далі? Хто ще проникне в наш дім? Хто стежитиме за нами з вулиці? Хто помре наступним?

Я не хочу, щоб це була Ґрейс. Тому забираю її з собою. Сподіваюся, в тебе вистачить клепки доглянути за собою. Хто знає, можливо, коли мене не буде в домі, ти почуватимеш себе безпечніше.

Я хочу пошукати свого батька, але не маю ані найменшого уявлення, з чого мені почати. Я вірю, він живий. Можливо, саме це відкрив містер Ейбеґнел, коли подався шукати Вінса. Я просто нічого не знаю.

Я знаю тільки, що мені потрібен якийсь простір. Ґрейс і я маємо потребу в тому, щоб бути матір’ю й дочкою і щоб не турбуватися більше ні про що, крім як бути матір’ю та дочкою.

Я вмикатиму свій мобільний телефон не дуже часто. Я знаю, вони можуть знаходити людей, застосовуючи оту штуку — триангуляцію. Але іноді я перевірятиму, які мені надійшли повідомлення. Можливо, в якусь мить я відчую потребу поговорити й з тобою. Але не тепер.

Зателефонуй до школи і скажи їм, що Ґрейс якийсь час не буде. Я не телефонуватиму до крамниці. Нехай Памела думає що хоче.

Не шукай мене.

Я досі кохаю тебе, але не хочу, щоб ти знайшов мене тепер.

Синтія».

Я прочитав цього листа тричі, можливо, навіть чотири рази. Потім підняв телефонну слухавку й зателефонував на її мобільник, попри те, що вона мені написала. Телефон відразу переключився на письмові послання, і я залишив їй одне: «Боже, Синтіє. Зателефонуй».

А тоді я брязнув слухавкою, поклавши її на апарат.

— Прокляття! — вигукнув я. — Прокляття!

Я кілька разів пройшовся туди й сюди по кухні, не знаючи, що робити. Відчинив двері, пройшов до кінця під’їзної алеї, досі не маючи на собі нічого, крім джинсів, і подивився вгору та вниз по вулиці, так ніби в якийсь магічний спосіб міг відгадати, в якому напрямку поїхали Синтія й Ґрейс. Я повернувся в дім, знову схопив телефонну слухавку й ніби у трансі набрав номер, який я набирав завжди, коли хотів поговорити з кимось, хто любив Синтію не менше, аніж любив її я.

Я набрав телефонний номер Тес.

Коли телефон продзвонив тричі, й ніхто не підняв слухавку, я усвідомив нарешті, що я вчинив і якої немовірної помилки припустився. Поклав слухавку, сів за кухонний стіл і заплакав. Поставивши лікті на стіл, я обхопив голову руками й випустив усі свої почуття назовні.

Я не знаю, скільки часу я так сидів, сам-один, за своїм кухонним столом, дозволивши сльозам стікати по моїх щоках. Гадаю, доти, доки всі вони не витекли. Після того, як я вичерпав весь свій запас, я не мав іншого вибору, як опрацювати інший план дій.

Я повернувся нагору, закінчив одягатися. Я відчував гостру потребу повторювати собі деякі речі.

По-перше, я твердив собі, що з Синтією та Ґрейс усе окей. Адже їх не було викрадено чи щось таке. А по-друге, я не міг собі уявити, що Синтія допустить, аби щось погане сталося з Ґрейс, незалежно від того, як їй погано буде самій.

Вона любила Ґрейс.

Але що має тепер думати моя донька? Мати будить її посеред ночі, примушує спакувати свої речі, й вони вислизають із дому так тихо, щоб батько нічого не чув.

Синтія, певно, вірила у своєму серці, що вона чинить добре, але насправді було не так. Це було погано, і не слід було піддавати Ґрейс такому випробуванню.

І саме тому я не відчував жодних докорів сумління, порушуючи наказ Синтії, що вимагав від мене не шукати їх.

Ґрейс була моєю донькою. Вона зникла. І я мав усі паскудні підстави розпочати її пошуки. І спробувати залагодити справи зі своєю дружиною.

Я понишпорив на книжкових полицях, знайшов там мапу Нової Англії та штату Нью-Йорк і розгорнув її на кухонному столі. Я послав свій погляд від Портленда на південь до Провіденс, від Бостона на захід до Буфало, запитуючи себе, куди могла податися Синтія. Я подивився на кордон між Коннектикутом і Массачусетсом, на містечко Отіс, околиці кар’єру. Я не міг собі уявити, щоб вона поїхала туди. Ні, вона туди не поїде з Ґрейс на буксирі. Який був би в цьому сенс? Що вона могла б довідатися, повернувшись туди?

Мій погляд натрапив на село Шейрон, із якого була родом Коні Ґормлі, жінка, вбита в інсценізованому дорожньому інциденті, але в цьому також не було б ніякого сенсу. Синтія ніколи не звертала особливої уваги на цю вирізку з газети, вона для неї нічого не означала, на відміну від мене. Я не міг припустити, що вона поїхала туди.

Можливо, відповідь треба було шукати якось інакше, а не дивлячись на мапу? Можливо, мені слід перебрати в пам’яті імена? Імена людей з її минулого. Людей, до яких Синтія могла звернутися в цей розпачливий для неї час у пошуках відповідей?

Я пішов до вітальні, де знайшов дві коробки з-під черевиків, наповнені спогадами з дитинства Синтії. З огляду на те, якими були для нас ці останні тижні, коробки так і не повернулися до своєї звичайної схованки, на дно нашої стінної шафи.

Я став швидко й навмання переглядати речі, що зберігалися в коробках, викладаючи старі квитанції та вирізки на столик для кави, але вони не мали для мене ніякого сенсу. Вони утворювали одну велику головоломку без чітко означеної структури.

Я повернувся на кухню, зателефонував Ролі додому. Для нього було ще рано їхати до школи. Мені відповіла Мілісента.

— Привіт, Тері, — сказала вона. — У чому річ? Ти сьогодні не вийдеш на службу?

— Ролі вже надав мені кілька днів відпустки, — сказав я. — Мілі, ви часом не маєте якихось відомостей про Синтію?

— Про Синтію? Ні. Тері, що відбувається? Синтія вдома?

— Вона кудись поїхала. І забрала з собою Ґрейс.

— Зараз покличу Ролі.

Я почув, як вона поклала слухавку, й через кілька секунд Ролі запитав:

— Синтія покинула