Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

думав Жан, поки вони з Катрін добиралися через вузький скелястий перевал із Лурмарена — це місто, на думку месьє Одинака, схоже на п’явку, яка висмоктує кров із туристів, — до Боньйо. Дорогою вони обігнали велосипедистів, чули постріли мисливських рушниць у скелястих горах. Випадкові, майже безлисті дерева кидали діряву тінь. А навкруги сонце випалило всі кольори. Після невтомного руху моря непорушна маса гір Люберон справила на Жана гнітюче враження. Він із нетерпінням чекав зустрічі з Максом. Справді з нетерпінням. Макс забронював їм велику кімнату під дахом оповитого плющем будинку мадам Бонне, колишнього притулку для учасників руху опору.

Коли Катрін і Жан занесли багаж до своєї кімнати, прийшов Макс і повів їх до свого голубника. На широкій стіні біля фонтана він приготував освіжний сніданок із вина, фруктів, шинки й багетів. Був сезон трюфелів і літератури. Уся місцевість дихала ароматом диких трав і сяяла осінніми кольорами — іржаво-червоними і винно-жовтими.

Макс добряче засмаг, подумав Жан. Засмаг і дуже змужнів. Проживши в Любероні два з половиною місяці, він зовсім одомашнів тут, наче в душі завжди був південцем. Проте месьє Одинак зауважив, що хлопець дуже втомлений. У відповідь Макс пробурмотів загадково:

— Хто ж спить, коли земля танцює?

Макс розповів йому, що мадам без зайвих церемоній найняла його звичайним чорноробом — на час його «хвороби». Їм обом із чоловіком Жераром сягнуло за шістдесят, а їхнє господарство — зокрема три будинки для відпочивальників і кімнати — було завелике, щоб і далі самим його доглядати. Вони вирощували овочі, фрукти, кілька кущів винограду. Макс запропонував допомогу в обмін на їжу й дах над головою. Його голубник напхом напханий замітками, оповіданнями і чернетками. Хлопець писав уночі й уранці до полудня.

Пополудні Макс допомагав у цій щедрій на врожай садибі, виконуючи все, про що просив Жерар: обрізав виноград, полов, збирав фрукти, ремонтував дахи, сіяв і збирав урожай, завантажував фургон для доставки, їздив із Жераром на ринок, шукав мармурові гриби, чистив трюфелі, обтрушував фігові дерева, обрізав кипариси й робив із них живі менгіри, чистив басейни, ходив по хліб для гостей міні-готелів.

— А ще я навчився водити трактор і впізнаю по голосу всіх жаб у басейні, — розповідав він Жану, іронічно посміхаючись.

Сонце, вітер і фізична праця на прованській землі змінили Максове юнацьке обличчя міського жителя на обличчя чоловіка.

— Хвороба? — перепитав Жан, коли Макс відзвітував і налив їм по склянці білого вина Ventoux. — Яка хвороба? Ви нічого не писали у своїх листах.

Макс почервонів під засмагою і трохи занервувавсь.

— Хвороба, яку підхоплює чоловік, закоханий по вуха, — зізнався він. — Поганий сон, нічні жахіття, неможливість раціонально мислити. Незмога читати, писати або їсти. Бріжіт і Жерар, мабуть, не могли вже цього витримувати й прописали мені трохи фізичної активності, аби зовсім не здурів. Ось чому я на них працюю. Мені це теж допомагає. Про гроші не йдеться, і мене це якраз влаштовує.

— Жінка на червоному тракторі? — запитав Жан.

Макс кивнув, потім набрав побільше повітря, наче зібрався про щось оголосити.

— Точно. Жінка на червоному тракторі. Добре, що ви про це заговорили, бо мені треба вам про неї щось ска…

— Містраль починається! — стривожено гукнула їм мадам Бонне, перебивши Максове зізнання. У шортах і чоловічій сорочці, як завжди, з кошиком фруктів у руках, маленька, жилава жінка підійшла до них і вказала на ожилі вітряки, вриті в землю біля лавандової гряди. Тепер це був просто бриз, який сіпав траву, та небо вже заяскравіло темно-синім чорнилом. Хмари поздувало й позакидало геть за обрій. Гори Ванту і Севен різали око неймовірно чіткими і ясними обрисами — типова ознака того, що здіймається сильний північно-західний вітер.

Вони привіталися, і Бріжіт запитала:

— Ви чули що-небудь про вплив містралю?

Катрін, Жан і Макс здивовано перезирнулися.

— Ми називаємо його maestrale, правитель. Або vent du fada — вітер, що зводить з розуму. Наші будиночки невисокі, — вона вказала на гостьові будиночки, їхні торці направлені назустріч переважним вітрам, щоб вони їх не бачили. Стає не просто холодніше — кожен звук посилюється, рухатися важче. Кілька днів поспіль ми самі не свої. Тому в цей період найкраще не розмовляти про важливе — ви тільки полаєтесь.

— Що? — стиха запитав Макс.

Мадам Бонне подивилася на нього з доброю усмішкою на обличчі кольору горіха.

— О, так. Під впливом vent du fada ви стаєте дурним, тупим і роздратованим, як тоді, коли не впевнені, що ваше кохання взаємне. Та коли він вщухає, всієї цієї павутини як і не було, ні надворі, ні в голові. Усе сяє, мов нова копійка, і можна починати жити заново.

Вона пішла, промовляючи:

— Я згорну парасолі й поприв’язую стільці.

Жан повернувся до Макса й запитав:

— Що ви хотіли мені сказати перед тим?

— Мм… Я забув, — відповів Макс сквапно. — Зголодніли?

Вони провели вечір у маленькому ресторані в Боньйо під назвою «Маленький кухонний закапелок», з якого відкривався чудовий вид на долину і червоно-золотий захід, слідом за яким виднілося яскраве нічне небо, усіяне зорями, що блищали, наче лід. Том, привітний офіціант, подавав їм прованську піцу на дощечках і рагу з баранини. Тут, за червоним хитким столом, у затишній кімнаті з кам’яним склепінням, Катрін додавала новий, позитивний елемент до хімічної сполуки, що пов’язувала Жана і Макса. Її присутність вносила гармонію й тепло. Катрін дивилася на людей так, наче вірила кожному слову, сказаному ними. Макс розповідав про себе, своє дитинство, невдачі з дівчатами і причини, через які втік від шуму. Те, що він не розказував Жанові та й, мабуть, нікому іншому.

Поки вони були захоплені розмовою, Жан заглибився у свої думки. Кладовище було за якусь сотню метрів над ним, на пагорбі, біля церкви. Їх розділяли тільки кілька тисяч тонн каменю й нерішучості.

Лишень коли вони почали спускатися в долину крізь уже помітно сильніший вітер, Жанові здалося, що Макс так детально описував своє дитинство, аби приховати небажання говорити про дівчину на тракторі.

Макс провів їх до кімнати.

— Ми тебе наздоженемо, — сказав Жан Катрін.

Вони з Максом стояли в тіні між будинком і сараєм. Вітер гуркотів і завивав поза вуглами, м’яко, але невпинно.

— Ну ж бо, Максе. Що ви хотіли мені повідомити? — обережно запитав Жан.

Джордан мовчав.

— Може, почекаємо, поки вщухне вітер? — промовив він нарешті.

— Це щось погане?

— Погано було мені, коли я чекав на ваш приїзд, аби розказати. Утім, ні… нічого такого непоправного. Сподіваюсь.

— Та кажіть уже, Максе. Кажіть, а