Ніна Георге - Маленька паризька книгарня
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Подумаю, наприклад, що Манон жива, і все це був просто якийсь жарт.
Макс кивнув. Містраль розійшовся.
— Чоловік Манон, Люк Бассет, знову одружився через три роки після смерті Манон. Міла, тутешня знаменита куховарка, — почав Макс. — Батько Манон віддав йому виноградник як весільний дарунок. Вони виробляють білі й червоні вина. Ці вина… мають великий попит. Як і ресторан Міли.
Жан Одинак раптом відчув укол заздрощів.
Удвох Люк і Міла мають виноградник, маєток, відомий ресторан, можливо, сад. У них є сонячний, потопаючий у квітах, Прованс, хтось, кому вони можуть звіряти всі свої негаразди. Щастя Люка просто повторилося. Хоча, може й не просто, але в цей момент у Жана не було сил на більш виважену думку.
— Як мило, — промурмотів він трохи саркастичніше ніж хотів.
Макс пирхнув.
— А що ви чекали? Що Люк гризтиме себе, ніколи більше не гляне на іншу жінку й чекатиме смерті, давлячись сухим хлібом, зморщеними оливками і часником?
— Що ви хочете цим сказати?
— Це ви мені скажіть, — прошипів Макс у відповідь. — Кожен страждає по-своєму. Цей виноградар вибрав опцію «нова жінка». То й що? Звинувачуватимемо? Йому що, треба було чинити… так як ви?
Спалах обурення засліпив месьє Одинака.
— Я тобі зараз вріжу, Максе.
— Знаю, — відповів Макс. — Та я також знаю, що потім ми разом і постаріємо, пришелепкуватий ви чоловіче.
— Це все містраль, — сказала мадам Бонне, яка почула їхню суперечку, і похмуро пройшла повз них у будинок, хрускотячи гравієм.
— Вибачте, — пробурмотів Жан.
— І ви мені. Чортів вітер.
Вони знову замовкли. Добре, що можна все звалити на вітер.
— Ви й досі хочете навідатися до Люка?
— Так, звичайно.
— Усе збираюся вам сказати, відколи ви приїхали.
І коли Макс нарешті розповів про те, що так мучило його останні кілька тижнів, Жан подумав, що, мабуть, не розчув сказаного у гуркоті й свисті вітру. Очевидно, так воно й було, бо почуте — таке чудове і водночас настільки жахливе, що не могло бути правдою.
42
Макс узяв собі ще одну порцію запашного омлету з трюфелями, що його Бріжіт Бонне приготувала їм на сніданок. Наслідуючи прованську традицію, вона поклала дев’ять свіжих нерозбитих яєць у скляну банку разом із раннім зимовим трюфелем, щоб яйця увібрали його аромат. Аж через три дні вона зробила із цих яєць омлет і прикрасила його тонесенькими пластиночками трюфеля. Смак був чуттєвий, дикий, насичений і м’ясний.
Яка щедра остання їжа приреченого, спало на думку Одинакові.
Він відчував, що сьогодні буде найдовший і найважчий день у його житті.
Він їв, ніби молився. Він не розмовляв. Він насолоджувався всім зі спокійною зосередженістю, наче робив запас на найближчі кілька годин.
Крім омлету, були ще кавайонські дині двох сортів: білі й помаранчеві, запашна кава із гарячущим солодким молоком у великих квітчастих чашках, домашній джем із слив і лаванди, свіжоспечений багет і ніжні круасани, які Макс, як завжди, привіз із Боньйо на своєму чахкаючому скутері.
Він відвів погляд від тарілки. Там угорі була стара Романська церква Боньйо. Уздовж неї — стіна цвинтаря, розпечена під променями сонця. Кам’яні хрести здибилися в небо. Він згадав обіцянку, яку порушив.
Я хочу, щоб ти помер перший.
ЇЇ тіло обвилося навколо нього, коли вона видихала:
— Обіцяй! Обіцяй мені!
Він пообіцяв.
Тепер він був упевнений: Манон уже тоді знала, що він не зможе виконати своєї присяги.
Я не хочу, щоб тобі довелося йти самотою до моєї могили.
Тепер йому все ж доведеться пройти цей шлях одному.
Після сніданку вони втрьох вирушили в паломництво через кипарисові гаї й фруктові сади, овочеві поля й виноградники.
За чверть години виноробня Бассета — довгий, триповерховий бежевий маєток в оточенні високих, крислатих каштанів, мідних буків і дубів — з’явився в них на виду між рядами винограду.
Одинак з тривогою дивився на чудовий будинок. Вітер сіпав кущі й дерева.
Щось ворухнулося в нього всередині. Ні, не заздрість, не ревнощі, не обурення минулої ночі. Швидше…
Часто все виявляється не таким страшним, як ти боявся.
Тепло. Так, він відчував якесь тепло — до цього місця і до цих людей, які назвали своє вино Манон і присвятили себе відновленню свого щастя.
Того ранку Макс зберігав мовчання.
Жан доторкнувся до руки Катрін.
— Дякую тобі, — промовив він. Вона зрозуміла його.
Праворуч біля виноробні знаходився новий ангар — для причепів, великих і малих тракторів, і для особливого виноградникового трактора з високими вузькими колесами.
Дві ноги в робочому комбінезоні стирчали з-під трактора, та чулися звідти вражаюче образні лайки й дзенькіт інструментів.
— Привіт, Вікторіє! — гукнув Макс веселим і одночасно розпачливим голосом.
— О, містере Носовичок, — почувся молодий жіночий голос.
За мить трактористка викотилася з-під машини. Зніяковівши, вона провела рукою по своєму виразному обличчю, та тільки ще більше розмазала бруд і масляні плями.
Жан тримав себе в руках, але все одно був приголомшений.
Перед ним стояла двадцятирічна Манон. Без косметики, з довшим волоссям, хлопчачого виду.
Звичайно, вона не була викапана Манон. Коли Одинак придивився до цієї привабливої, спортивної, упевненої в собі дівчини, образ Манон щез. Дев’ять разів він не бачив її, а на десятий — раптом Манон дивилася з цього незнайомого молодого обличчя.
Вся увага Вікторії була прикута до Макса. Вона перебігла очима по ньому зверху донизу, розглядаючи його робочі черевики, зношені штани і вилинялу сорочку. У її погляді промайнув натяк визнання. Вона схвально кивнула.
— Ви називаєте Макса «Носовичком»? — запитала Катрін, стримуючи сміх.
— Атож, — відповіла Вік. — Саме таким він був. Користувався носовичком, їздив на метро замість ходити пішки, собак бачив тільки в спеціальних сумках-переносках, ну, і так далі.
— Ви повинні вибачити юну леді. Тут, у глушині, вони вчаться гарних манер тільки напередодні свого весілля, — Макс з ніжністю дражнив її.
— Що, як відомо, є найголовнішою подією в житті будь-якої паризької жінки, — парирувала вона.
— Ще й не одноразовою, — додав Макс посміхаючись.
Вік змовницьки посміхнулася йому.
Подорож закінчується, коли ти закохуєшся, думав Жан, спостерігаючи, як молоді люди милуються одне одним.
— Ви хотіли побачити тата? — спитала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленька паризька книгарня», після закриття браузера.