Леонід Володимирович Ушкалов - Що таке українська література

Немов рослина в сонячнім вікні,

Яка неждано вигнулась стрільчасто,

Я відчуваю стрункість власних ніг

І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя.

Урок 44

АДАМ У РАЙСЬКОМУ САДУ

Есей про самотність

Сьогодні 3 грудня. День народження Григорія Сковороди. І цього дня мені хочеться поговорити з вами, дорогий Читачу, про самотність. Чому про самотність? Мабуть, тому, що, здається, ніхто з українських письменників не розумів її глибше за Сковороду. Для нього самотність — щось божественне, щось таке, що дозволяє людині піднестися високо-високо над житейською суєтою, а може, навіть над самою собою. «Важко уявити, — писав філософ, — наскільки це приємно, коли душа вільна й відречена від усього, неначе той дельфін, мчить у небезпечному, але не безумному русі. Це щось велике й властиве лиш найвеличнішим мужам та мудрецям. У цьому криється причина того, що святі люди й пророки не лише зносили нудьгу повної самотності, а й безумовно втішалися самотою, зносити яку так важко, що Аристотель казав: «Самотня людина — або дикий звір, або Бог». Це значить, що для звичайних людей самотність — смерть, але насолода для тих, які або геть дурні, або видатні мудреці. Першим пустеля приємна своєю тишею, нерухомістю; тим часом божественний розум останніх, знайшовши божественне, повсякчас займається ним і вельми втішається тим, що для звичайних умів недоступне; тому простий люд шанує таких і називає їх меланхоліками, а вони ніби перебувають на безугавному бенкеті, створюють, не порушуючи свого спокою, палаци, атрії, будинки… навіть гори, ріки, ліси, поля, ніч, звірів, людей і все інше». Ні, це не заклик перетворити світ на міражі фантазії, це — чуття безміру людського духу, чуття, що його дає самотність…

А що звичайна людина? Що для неї самотність? У Святослава Гординського є чудесний сонет «Бодлер», а в ньому отакі рядки: «Вночі, коли важка, нестерпна темнота / Кудлатим чорним псом снується вкруг постелі, / В обіймах лиш одна коханка — самота, / В розбитої душі обідранім готелі». Самотність — як коханка в копійчаному готелі душі… Психологи кажуть, що самотність — то віддзеркалення нашого нарцисизму, інфантильного почуття власної значущості чи щось таке. Хтозна. Може, це просто враження якоїсь надто вже великої дистанції від себе до… До кого? До чого?.. Пам’ятаєте, як героїня роману Яновського «Майстер корабля» прекрасна Тайах, чиїм прообразом була балерина й акторка Іта Пензо (Елен із Довженкової «Сумки дипкур’єра»), писала своєму другові? «Учора йшов увечері дощ. Я вийшла на балкон і вдихнула повітря. Знаєш, тільки на півдні може бути такий пряний запах. Краплі дощу, важкі та краплисті, падали мені на волосся, на блузку, за комір. Навкруги зовсім тихо. Іноді живеш багато часу й не помічаєш усього, що тебе оточує. Буває ж день, коли раптом одразу починаєш бачити різні дрібниці. Я стояла й думала. І вмить я почала розглядати і сусідній будинок, і дахи, і гори. Я себе відчула самотньою й так далеко від чогось, що мені стало страшно. Але від чого далеко? Від батьківщини? Ні, милий, взагалі від чогось чи від когось, я не знаю, як тобі змалювати це чуття»…

Здається, людині просто на роду написано бути самотньою. Хіба ж ні, коли кожен із нас і народжується сам-один, і помирає сам-один? І це справді важко. Самотою людина ледве чи в змозі втримати не те що живе життя, а навіть його тінь. «Де ж я буду зберігати своє минуле? — питав Сартр у «Нудоті». — Минуле в кишеню не покладеш. Треба мати дім, щоб його розмістити. У мене є тільки моє тіло, а самотній чоловік зі своїм самотнім тілом не може втримати спогади — вони проходять крізь нього». То, може, щоби позбутися самоти, чоловікові просто треба знайти жінку? Може, і так. Але й це не завжди рятує. Жінка — прекрасна незнайомка, не більше. Пам’ятаєте поезію Івана Буніна про те, як жінка йде геть, залишаючи по собі пустку-порожнечу-самоту? «Мне крикнуть хотелось вослед: / «Воротись, я сроднился с тобой!» / Но для женщины прошлого нет: / Разлюбила — и стал ей чужой. / Что ж! Камин затоплю, буду пить… / Хорошо бы собаку купить». Алкоголь як ліки від самотності? Так. Утім, ледве чи ці ліки щось лікують. Може, навіть навпаки. Казав же колись Фолкнер: «Змішувати алкоголь із самотністю вкрай небезпечно»…

А що таке самотність для Шевченка? З одного боку, він любив бувати на самоті. Особливо — коли опинився на засланні. Ось щоденникова нотатка за 17 червня 1857 року: «Ранок був тихий, прекрасний. Тільки іволги й ластівки часом порушували сонну й солодку ранкову тишу. З певного часу… я надзвичайно полюбив усамітнення. Миле усамітнення! Нічого в житті не може бути солодше, чарівніше за усамітнення, а надто — перед лицем усміхненої, квітучої красуні матері-Природи. Під її солодкими, чудесними чарами людина мимохіть занурюється сама в себе і, як каже поет, бачить Бога на землі. Я й раніше не любив галасливої діяльності, чи, краще сказати, галасливого неробства. А після десятилітнього казарменого життя усамітнення здається мені справжнім раєм».

Згаданий тут поет — ніхто інший, як Лєрмонтов. Шевченко неточно цитує заключний рядок його поезії «Когда волнуется желтеющая нива…»: «И в небесах я вижу Бога…» От тільки ледве чи він, поклавши руку на серце, повторив би вслід за Лєрмонтовим: «Я к одиночеству привык…» Ясна річ, романтична візія самотнього поета-пророка — та, що її бачимо, наприклад, у пушкінському посланні «Поэту», — не була чужа Шевченкові, та психологічно самотність його пригнічувала. Зрештою, коли Шевченко писав, що любить бувати на самоті, він казав не про самотність, а про усамітнення. А це дуже різні речі, й сам поет чудово це розумів. Згадаймо хоча би тонку психологічну замальовку явно автобіографічного характеру в повісті «Художник». Найближчий друг героя Віля