Стівен Кінг - Мізері

нічого не знала й гадала, що вона може виявитися досить неприємною. Я не якась там дурепа. Я читала про деяких так званих «відомих письменників» і збагнула, що серед них трапляються дуже неприємні особи. Наприклад, Ф. Скотт Фіцджеральд, Ернест Гемінґвей і той селюк із Міссісіпі, Фолкнер[124], чи що, — може, вони й отримували Пулітцерівські премії[125] і таке інше, але все одно лишалися кукурікнутими п’яничками. Та й решта якщо не пишуть захопливих оповідок, то напиваються, обдовбуються, волочаться за жінками та бозна-чим іще займаються. Але ти не такий. З часом я пізнала решту Пола Шелдона і — сподіваюся, ти правильно зрозумієш мої слова — полюбила його цілком і повністю.

— Дякую, Енні, - промовив він, пливучи на вершечку золотистої блискучої хвилі, і подумав: «Знаєш, мабуть, ти помиляєшся щодо мене. Тобто в цій оселі вкрай бракує ситуацій, які можуть ввести чоловіка в гріх. Важкувато вештатися по барах, коли в тебе зламано обидві ноги, Енні. А щодо наркотиків, то я регулярно отримую свій кайф від Бджолиної богині бурка».

— Але чи ти захочеш лишитися? — підсумувала Енні. — Я постійно загадувалася цим питанням, і, як би мені не хотілося завести на очі запону, я знала відповідь. Знала ще до того, як побачила відмітини на одвірку.

Вона вказала на двері, і Пол подумав: «Можу побитися об заклад, що вона знала з самого початку. Заводити запони? Хто завгодно, тільки не ти, Енні. Тільки не ти. Я робив це за нас обох».

— Пам’ятаєш, як я вперше поїхала? Після тої дурної сварки через папір?

— Так, Енні.

— Саме тоді ти вперше вибрався з кімнати, так?

— Так, — погодився Пол. Заперечувати не було сенсу.

— Атож. Ти хотів знайти ліки. Я мала передбачити, що ти здатен на все, аби роздобути пігулки, але коли я злюся, то стаю… сам знаєш.

Вона знервовано загиготіла. Пол не поділяв її веселощів, навіть не всміхнувся. Він надто добре пам’ятав болісну, нескінченну інтерлюдію з голосом примарного коментатора, який наживо освітлював події.

«Так, я знаю, — подумав Пол. — Ти стаєш бякотою».

— Спочатку я була не зовсім упевнена. Звісно, я помітила, що хтось переставив фігурки на маленькому столику у вітальні, але вирішила, що сама це зробила. У мене трапляються провали в пам’яті. Хоча мені спало на думку, що ти вибрався зі спальні, потім я вирішила: «Ні, це неможливо. Йому так боляче, окрім того, я замкнула двері». Я навіть перевірила ключ у кишені спідниці — він був на місці. Аж раптом я згадала, що ти сидів у кріслі. І, може…

Я пропрацювала медсестрою десять років і добре вивчила одне правило: якщо в чомусь не певна — перевір. Тому я зазирнула до коробок, що стоять у ванній на першому поверсі. В основному там зберігаються зразки препаратів, що я повиносила їх додому з лікарень. Ти би бачив , скільки їх валяється без нагляду, Поле! Тож я час від часу брала… ну… що погано лежить… і не я одна. Але в мене вистачало клепки не торкатися ліків на основі морфіну. Їх тримають під замком та слідкують за кількістю. Ведуть облік. І якщо їм привидиться, що якась медсестра, ну, нишпорить, як вони кажуть, то будуть стежити за нею, поки не переконаються. А потім — бах!..

Енні розрубала рукою повітря.

- Їх виставляють за двері, і більшість ніколи вже не вдягають сестринської форми. Але зі мною таке не пройде… Ті картонні коробки виглядали так само, як і фігурки на столику у вітальні. Мені здалося, що вміст трохи перемішаний, що одна з картонок стояла була внизу, а тепер опинилася нагорі, але я була не впевнена . Я могла сама їх переставити, коли… ну… коли думала про щось інше.

Потім, за два дні, коли я вже вирішила про все забути, то зайшла до тебе, аби дати ліки. Ти спав. Я спробувала повернути дверну ручку, але вона застрягла, ніби двері були замкнені. Коли вона таки провернулася, я почула всередині замка якесь дзеленчання. Потім ти заворушився, тому я просто дала тобі пігулки, нічого не питаючи. Ніби нічого не запідозрила. Мені це добре вдається, Поле. Далі я посадила тебе в крісло, щоби ти брався до роботи. І коли того вечора я пересаджувала тебе у візок, то почувалася, наче святий Павло дорогою в Дамаск[126]. Немов уперше розплющила очі. Я помітила, що ти вже не такий блідий. Побачила, що ти рухаєш ногами. Тобі дуже боліло, і ворушив ти ними потроху, але все одно вони рухалися. І руки також ставали сильнішими. Я зрозуміла, що ти майже одужав.

Саме тоді мені сяйнуло, що ти можеш наробити мені клопоту, навіть якщо ніхто не почне тебе шукати. Я поглянула на тебе й збагнула, що не я одна вмію приховувати таємниці. Тієї ж ночі я дала тобі трохи сильніші, ніж завжди, ліки і коли переконалася, що ти не прокинешся, навіть якщо біля твого ліжка розірветься граната, то дістала з підвалу скриньку з інструментами та розібрала замок. Дивися, що я там знайшла!

Енні дістала з кишені своєї безрозмірної спідниці якусь маленьку темну штучку та поклала на закляклу долоню Пола. Він підніс предмет ближче до очей і вирячився на нього, наче пугач. Це був покручений, зігнутий уламок шпильки. Пол загиготів. Нічого не міг із собою вдіяти.

— Що смішного, Поле?

— Того дня, коли ти поїхала сплачувати рахунки. Мені знову знадобилося відімкнути двері. Візок… він виявився зашироким… після нього лишилися чорні риски. Я хотів їх стерти, якщо вийде.

— Аби я їх не помітила.

— Так. Але ти вже встигла їх помітити, чи не так?

— Після того, як знайшла в замку одну зі своїх шпильок? — посміхнулась Енні у відповідь. — А щоби тобі курка на ногу наступила, звісно, помітила.

Пол кивнув та засміявся ще дужче. Він реготав так сильно, що з очей бризнули сльози. Усі його зусилля… усі переживання… нічого не варті. Ситуація здавалася напрочуд кумедною. Він сказав:

— Я боявся, що мене видасть цей уламок шпильки… але ж ні. Я навіть ніколи не чув, як він там дзеленчить. І на це була причина, чи не так? Він ніколи не дзеленькав, бо ти його вийняла. Ну ти й пустунка, Енні.

— Так, — відповіла вона й тонко посміхнулася, — ото я пустунка.

Вона знову щось копнула. У ногах ліжка почулося глухе дерев’яне клацання.

22

— Скільки разів ти