Стівен Кінг - Мізері

Топірець. О, Господи, топірець.

— Двічі. Ні, стривай. Я ще вибирався вчора, десь о п’ятій вечора. Аби наповнити графин.

Пол не збрехав, йому дійсно треба було набрати води. Але він не зауважив справжньої причини своєї вилазки. А вона лежала під матрацом. Принцеса на горошині. Полі та іграшковий меч.

— Тричі, якщо рахувати поїздку по воду, — сказав він.

— Кажи правду, Поле.

— Клянуся, всього тричі. Я й не думав тікати. Заради Ісуса Христа, я ж тут нібито книжку пишу, якщо ти не помітила.

— Не промовляй ім’я Господа всує.

— А ти — моє, тоді і я не буду. Першого разу боліло так, наче хтось занурив мене по коліно в пекло. А хтось таки занурив. Це ти, Енні.

— Заткнися!

— За другим разом я просто вирішив знайти щось попоїсти, а ще набрати харчів із собою — на той випадок, якщо ти затримаєшся, — продовжував Пол, не зважаючи на Енні. — Потім мені захотілося пити. Ось і все. Жодних таємниць.

- І, я так розумію, ти ніколи не шукав телефон, не придивлявся до замків на дверях, бо ти весь такий хороший, слухняний хлопчик.

— Звісно, я хотів подзвонити. Звісно, я оглянув замки… все одно, навіть якби двері були розчахнуті навстіж, я би далеко не заїхав по тому болоту.

Хвилі кайфу ставали все важчими й важчими, і тепер Полу хотілося тільки, аби Енні заткнулася та пішла. Вона так його задурманила, що він навіть брехати не міг і боявся, що згодом за це доведеться розплачуватися. Але зараз йому просто хотілося спати.

— Скільки разів ти виходив?

— Я вже сказав…

- Скільки? — Енні підвищила голос. — Кажи правду!

- Я й кажу! Тричі!

— Скільки разів, бодай тебе чорти вхопили!

Попри слонячу дозу наркоти, яку ввела йому Енні, Пол починав відчувати страх.

«Принаймні, якщо вона щось мені зробить, я не відчую болю… і вона хоче, аби я дописав книжку… сама так сказала…»

— Не бреши мені, я не дурна.

Пол помітив, що шкіра Енні блищала, наче полімерний пластик, туго натягнутий на кам’яну брилу. Здавалося, на її обличчі геть не було пор.

— Енні, присягаюся!

— О, брехуни вміють присягатися! Обожнюють! Тож давай, бреши мені далі, якщо твоя ласка. Гаразд. Бреши собі на здоров’я. Поводься з жінкою, як із дурепою, і вона завжди буде у виграші. Дай-но я тобі дещо скажу, Поле. Я понапинала нитки та волосини зі своєї голови по всьому будинку, а згодом виявила, що багато з них були обірвані. Обірвані чи зникли взагалі… ніби й не було! Не тільки на моїй книзі з вирізками, а й у коридорі, а також на шухлядах шафи, що на другому поверсі… у дровнику… повсюди .

«Енні, як я міг потрапити у дровник, коли ти понавішувала такі замки на двері?» — хотілося спитати Полу, але він не встиг, бо Енні вела далі:

— А тепер ти лежиш тут і торочиш мені, що виходив усього три рази, містере Розумако. Зараз я доведу, хто з нас дурень.

Пол спантеличено, одурманено вирячився на Енні. Він не знав, що їй відповісти. Це якась параноя… божевілля.

«Боже мій, — подумав він, раптом забувши про дровник, — на другому поверсі? Вона сказала, НА ДРУГОМУ ПОВЕРСІ?»

— Енні, як, заради всього святого, я міг дістатися на другий поверх?

- ДІЙСНО! — вигукнула вона надтріснутим голосом. — ЗВІСНО! Пару днів тому я прийшла до тебе, а ти вже перебрався в крісло самостійно ! Якщо тобі це вдалося, то ти й на другий поверх проберешся! Доповзеш!

— Ага, зі зламаними ногами та розтрощеним коліном, — відповів Пол.

Знову з’явилося чорне провалля , навіжений морок під луками. Енні Вілкс зникла. Прийшла Бджолина богиня бурка.

— Не мудруй зі мною, Поле, — прошепотіла вона.

— Ну, Енні, хтось із нас має поводитися мудро, а в тебе не дуже виходить. Якби ти тільки спробувала уявити, як…

— Скільки разів?

— Три.

— Першого разу — по ліки?

— Так, по новріл.

— Другого — по їжу.

— Точно.

— Третього — аби набрати води в графин.

— Так, Енні, у мене голова йде обертом.

— Ти наповнив його у ванній кімнаті, що на першому поверсі.

— Так…

— Одного разу — по ліки, потім — по їжу, і ще раз — по воду.

— Так, кажу ж тобі! — спробував заволати Пол, але з нього вийшов лише безсилий хрип.

Енні знову засунула руку в кишеню спідниці та дістала кухонний топірець. Гостре лезо блищало в яскравих променях ранкового сонця. Раптом Енні розвернулася вліво та кинула ніж. Жбурнула його зі смертельною, недбалою грацією циркового артиста. Ніж увійшов у штукатурку під фотографією Тріумфальної арки, лезо затремтіло.

— Я обслідувала твоє ліжко перед тим, як зробити премедикацію[127]. Я гадала, під матрацом будуть лише пігулки, і ніж виявився цілковитою несподіванкою. Я мало не порізалася. Але ж ти його туди не клав, чи не так?

Пол нічого не відповів. Думки шугали та крутилися в його голові, наче безконтрольні американські гірки в парку розваг. Премедикація. Так вона сказала? Премедикація? Несподівано до Пола прийшла впевненість, що зараз Енні витягне ніж зі стіни та каструє його.

— Ні, ти його туди не клав. Ти виходив по ліки, по їжу та по воду. А ніж… ну, мабуть, він прилетів та сам ковзнув під матрац. Так ось що сталося насправді!

Енні видала високий, іронічний смішок.

«ПРЕМЕДИКАЦІЯ??? Боже милий, саме так вона й сказала?»

— Хай тобі місця мало буде! — закричала Енні. — Хай тебе Бог покарає! Скільки разів?

— Гаразд, гаразд! Я взяв ножа, коли поїхав по воду! Зізнаюся! Якщо ти вважаєш, що я ще колись вибирався з кімнати, то піди заповни бланк по пунктах! Якщо думаєш, що було п’ять разів, то буде п’ять. Як забажаєш двадцять, п’ятдесят, сто разів — так воно і буде. Усе визнаю. Скільки захочеш, стільки разів я й виходив.

На якусь мить, забувшись у злості та наркотичному сп’янінні, Пол позбавився туманного, погрозливого відчуття, яке викликала фраза про премедикацію . Йому нестримно хотілося все їй пояснити, хоча він розумів, що такий навіжений параноїк, як Енні, відкидатиме