Андрій Анатолійович Кокотюха - Біла ніч

чи, швидше за все, просто сподівалася в такий спосіб хоч якось дати йому про себе знати.

Коломієць заборгував. Тому вже наступного дня у вагон поїзда, який зупинився на станції Ковель, заскочив веселий старший лейтенант, який пригощав усіх довкола «Казбеком», сипав анекдотами й травив байки про свої любовні пригоди з телефоністками. Поруч примостилися двоє цивільних, місцевих, що попросилися під’їхати до Луцька, бо строге начальство послало у відрядження, а ловити, на чому їхати, довго. Старлей, хоч сам щойно підсів, погарикався, вициганив у старшого пляшку самогонки, яку дорогою дружно розпили й вийшло хіба губи помазати, і обоє сміялися з його теревенів найголосніше. Довбуш, щоправда, більше мовчав. Говорив Грак, у того язик підвішений.

Зі станції до лікарні йшли пішки, трималися окремо, але рухалися паралельно. Коломієць не мав при собі документи, якими дуже ризикував — підробку виявить перша ж, хай і побіжна перевірка. Та зовсім без паперів виходити на можна, тож він вирішив покластися на удачу. Поки вона йому не зраджувала, ніхто офіцера не зупиняв.

Лікарню не охороняли, як і минулого разу. Довбуш лишився ззовні, Грак зайшов на розвідку. Коломієць тим часом вирішив почистити чоботи, спокусившись на заклик хлопчини-чистильника. Мав при собі рублі, хотів дати малому, не рахуючи, та вчасно стримався — щедрість не була чеснотою радянських офіцерів. Добре, якщо не вдарять. Поки чистильник порався, Грак вийшов, перейшов вулицю, щось сказав на ходу Довбушу. Той кивнув, подав Східнякові не помітний іншим знак.

Пора.

Недбало кинувши малому купюру, Коломієць поправив кобуру на боці й посунув назустріч Гракові. Порівнявшись, дав йому, перехожому, прикурити, підніс вогню.

— Що там?

— Явно не охороняють. Але поруч санітари крутяться, двійко. На писках усе пише, — кинув той.

— Тихо вийдемо?

— Хтозна. Але треба. Бо, як того разу, не буде. У палаті вона не сама.

— Ясно, її окремо не триматимуть. Не буде ж майор нового агента отак відразу світити.

— Марті рухатися вільно в межах лікарні. Певне, що очі приставлені.

— Нехай. Не перегравати ж назад.

— Та де перегравати… Може, добре, що все отак складається. Ніхто вдруге нас там не чекає.

Коломієць підкинув запальничку на долоні.

— Там вікна в палаті — куди виходять?

— У двір… наче. На господарський.

— Зможеш туди пройти, підстрахувати?

— Хіба хочеш — мусиш.

Кивнувши, Максим рушив далі, не маючи конкретного плану — лиш згадував, як виглядає лікарня зсередини.

Зайшов.

Знову занурився в знайому вже суміш лікарняних запахів. На чоловіка у формі з відзнаками НКВС косували, та намагалися не привертати до себе увагу. Зазирати в жіночі палати — нарватися на крики й протести, та все ж офіцери держбезпеки мали й такі неписані права. Шукав недовго, блукати тут особливо не було, де.

На першому поверсі її точно нема, бо ходяча. Напевне триматимуть десь вище.

Другий поверх.

Визначив, де жіноче крило.

Ось — двері в палату прочинені.

Коломієць став у проймі.

Марта саме сиділа на койці, говорила щось до сусідки. Ніби відчувши, повернула голову.

Впізнала.

Максим ковзнув поглядом по коридору. Справді, ось один санітар, підозрілий. Зустрів його погляд, відвернувся, постояв, кудись швидко пішов. З протилежного боку вже приглядався другий. Та жоден із них не поспішав гукати незнайомого старлея.

Часу мало все одно, уже побігли доповідати. Адже не чекали сторонніх, не попереджені.

— День добрий! — мовив голосно, російською, ступаючи всередину й козиряючи. — Здравія бажаю, дівчата.

— Ой, а до кого це такий пан офіцер вступив! — почулося з протилежного кутка.

Коломієць навіть не глянув у той бік.

— Хто тут Голоднюк Марта?

— Я. — Вона підвелася, поправляючи поли старого драного халатика. — Ви хто? Що таке? Мене майор Полинін…

— Спокійно, усе гаразд. Треба дещо перевірити, є кілька питань по вашій справі.

— Але…

— Лікар усе знає. Я вийду, ви вдягайтеся. Не в цьому ж підете, — кивнув на халат.

Марта легко зіграла подив, кивнула.

Коломієць вийшов, лишив двері прочиненими.

Обидва санітари вже товклися поруч, дивилися на нього, не криючись, про щось тихо говорили.

— Усе.

Марта стояла біля дверей, уже вдягнена у своє. У те, в чому проводжала їх із Граком, — сукня, жакет, грубі панчохи, туфлі.

— Чудово.

Він вирішив не критися — підійшов до вікна, угледів у дворі Грака, потягнув на себе стулку, розчахнув.

Мешканки палати стежили за його діями з неприхованою цікавістю. Хтось навіть підвівся. Максим мовчки кивнув, Марта не перепитувала — миттю сіла на підвіконня, перекинула ноги назовні. Стрибнула вниз сама.

— Конспірація, — сказав Коломієць, підморгнувши жіночкам.

А потім вийшов у коридор, щільно причинивши за собою двері.

Пройшов до виходу повз санітарів, які далі нічого не розуміли — адже офіцер заходив сам і вийшов один. За кілька хвилин до них дійде, почнеться тривога, і затримуватися тут більше не можна було ані на мить.

Вийшов на вулицю.

Побачив Грака з Мартою — ті саме виходили з-за двору, пропустивши завантаженого дворами воза. Довбуш теж помітив усю компанію, про всяк випадок приготувався.

Патруль.

Поки нічого не знає, але все може бути.

— Служиві! — покликав голосно Коломієць, привертаючи увагу до себе. — Вогню не буде? Моя «катюша» стерлася зовсім.

Патруль зупинився, старший почав ритися в кишенях.

Грак провів Марту в них за спинами, обоє швидко завернули за найближчий ріг.

Довбуш затримався — чекав, як розв’яжеться Коломієць.

— Дякую, — сказав той, підкуривши.

На поріг лікарні вибігли санітари.

— На здоров’я, — мовив старший.

— А гляньте, чогось он там метушня.

Повз них проїхала «емка», зупинилася, скреготнувши гальмами.

Того, хто з неї вискочив, Коломієць, здається, бачив сьогодні на станції. У нього була непогана зорова пам’ять.

— Та щось знову в Полиніна не клеїться.

— У кого?

— Ви що, товаришу старший лейтенант, майора Полиніна не впізнали?

— Тьфу, точно. Око замилилося.

Санітари стояли перед майором, емоційно махали руками.

— Щасливо залишатися.

Хорунжий Східняк козирнув на прощання, повернувся, рушив у той бік, куди вже раніше йшли Грак із урятованою Мартою й куди тепер паралельним курсом рухався Довбуш.

Пірнув за ріг. І зник із виду.

Київ,

квітень — червень 2017 року.

Від автора

Книга, яку ви щойно прочитали, — заключна частина «повстанської» трилогії.

Форма гостросюжетного історико-пригодницького роману дозволила розказати про період прямого протистояння українських повстанців різним окупаційним режимам під час Другої світової. Боротьба була драматичною, часто повстанці воювали відразу на кілька