Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Невдоволено наморщивши носа, коли його черговий раз копнули по нозі, Ларис церемонно поправив рукава сорочки, що визирали з-під кожуха.

– Дядько також чудовий… Був. – все ж відгукнувся він та спробував облаштувати надто довгі ноги зручніше.

На жаль, його оточували надзвичайно безжалісні люди та нелюди і вже миттю пізніше копнув його ще й Есшат.

– Брат його величності загинув дві сотні років тому. Ще до народження молодших принців, – додав дракон не інакше, як на зло рудому.

Доволі гостро, на що Зоряна здивовано поглянула на нього. Що саме так здивувало подруга Симона зрозуміла не відразу, адже сама чудово розуміла, чому друг поводить себе саме так. Ба більше, чого рудий те терпить з виглядом невдоволеним, але покірним.

– Не звертай увагу, Есшат просто трохи переживає через те, що довелося залишити Вірну і… Ой!

Цього разу копнули її, та ще й наділили обуреним поглядом зелених очей, під яким Симона знітилася та спішно замовкла. Треба було, певно, раніше обережно розповісти подрузі про Вірну Есшата. Але ж вона має знати, щоб не потрапити в неприємну ситуацію! Те, як їх прийняли у Вкрайзі з тим, як можуть прийняти у Кальдорі дві великі різниці.

Вочевидь це ж зрозумів і Есшат. Стиснувши губи, чоловік похмуро відхилився назад на спинку сидіння, відвернувшись до вікна.

– Я сам все розповім. Час ще є, – повільно, наче через силу промовив він так, наче кожним словом забивав гвіздки в кришку чиєїсь домовини.

І Симона навіть знала чиєї, тому заперечувати не ризикнула, хоча хуліганське підморгування Лариса спонукало до дій. Настільки яскраво спонукало, що дівчина не витримала та також копнула дорогого друга по нозі. І здається потрапила по якійсь особливо чуттєвій точці. Щока рудого смикнулася від болю, а золотаві очі зіщулилися у дві маленькі загрозливі щілинки.

На якусь мить Симоні навіть здалося, що на неї дивиться не чоловік, а його лис, з котрим вони були трохи не в ладах. Певно ще з того разу, коли вони вперше зустрілися і вона до біса налякалася тупотіння чогось невидимого в темноті. Але це було майже десять років тому! Вона була юною та вразливою дівчинкою, котру й без того налякали на першому занятті з некромантії. Нічого було закріпляти враження дурним жартом, не довелося б відрощувати попалену шерсть.

Саме тому Симона у відповідь взагалі продемонструвала йому язика. Тактика була безпрограшною, лис завжди бісився, коли вона починала поводити себе по-дитячому. Не підвела і цього разу. Верхня губа рудого здригнулася, наче він зібрався вишкірити зуби, але останньої мить по обличчю чоловіка наче пройшла хвиля. Проковтнувши й ричання, й чесну обіцянку, що він зробить з подругою, якщо та продовжить дратувати його звіра, Ларис невдоволено відвернувся до вікна, щоб визирнути.

– О, ми вже на місці! – миттю стрепенувся він.

Настільки швидко, що Симона не стримала тихого сміху. Ні, все ж її завжди вражала ця неймовірна властивість друга так швидко перемикатися між емоціями. Шкода тільки за всі ці роки вона так і не зрозуміла, коли він дійсно відволікається, а коли просто маскується.

– Ти ж ніколи не бував в гостях у пана Іринея?

Зоря виявилася більш підозрілою та відсунувши фіранку зі свого боку, теж визирнула на засніжену вулицю.

Рудий у відповідь гордовито скинув голову та окинув дівчину зверхнім поглядом Вищого розуму.

– Ми звернули з головної вулиці до маєтку і тут два варіанти. Або ми приїхали, або…

Театральну паузу витримати та заінтригувати слухачів не вдалося. Якщо Симона, передчуваючи якусь каверзну лише пирхнула, Зоряна не стала чекати. З підкреслено серйозним виглядом вона кивнула та промовила:

– Нас привезли кудись, щоб тихо придушити та поховати під деревцем. Тебе під дубом. Мене під тополею. Симону під калиною. Есшата під ожиною.

– А чого мене саме так? – не стримавшись, поцікавилася Симона та також висунулася у вікно.

У світі прогнозу подруги дубовий парк та багрянець важких калинових китиць виглядав особливо загрозливо.

– Тому що мені подобається квіт калини, хтось у нас впертий як дуб, а ожина… – смикнувши плечем, Зоряна зітхнула. – Не впевнена стосовно ожини, але кактуси тут точно не ростуть.

Кактуси дійсно у Вкрайзі не росли. Це були екзотичні рослини, котрі й у Фарзі зустрічалися не особливо часто, але один кактус сюди все ж закинула доля. Цей кактус змірив дівчину крижаним поглядом та перший вибрався з екіпажу, що нарешті зупинився, але лише для того, щоб ввічливо подати руку спершу Симоні, а потім і Зорі.

– Тополя, я так розумію, щоб у сезон цвітіння всі навколо страждали? – поцікавився він.

Все ще невдоволений, та все ж те, що він заговорив вже заспокоювало. Злий Есшат – мовчазний Есшат. А якщо він бурмоче щось невдоволене та сипле гострими кпинами – то він або вже відійшов, або взагалі не сильно й злився. Так, буркотів для порядку.

– О, наскільки приємно бачити розумного дракона! А ще, коли тополя виросте велика-велика, то під час якоїсь грози візьме та й гепнеться на дах якоїсь особливо цінної будівлі. Чим не чудова помста?

Зіпершись на руку Есшата, вона чарівно посміхнулася. Озирнувшись на подругу, Симона на мить навіть завмерла. Ось, якби вона вміла малювати! Хотілося б намалювати подругу такою: з примруженими синіми очима, легкою насмішкуватою посмішкою. Чомусь на якусь мить здалося, що ось зараз вона бачить її справжню. Так, ця картинка зовсім не була схожою на ту, яку вона пам’ятала. Так, зараз вона відігравала сценку, але до чого ж вона була…

Справжня.

Такою, яку не гріх прийняти, навіть якщо вона просто людина без дару. З нею можна жартувати, їй можна подати руку. І це її подруга, вона перша її знайшла!

Ця думка несподівано викликала посмішку та гордість. Так, то її подруга! Так, вона буркотіла, вона була налякана, але вона не звинуватила її якось принизливо, не змусила відчувати себе непоправно винуватою.