Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

З небес на землю повернутися довелося несподівано. Що вони взагалі-то вийшли вони не на прогулянку нагадав голос.

– А коли не впаде та помста не станеться то вашим вбивцям доведеться жити до сивої старості?

По спині наче ковзнув шматочок льоду. Цей голос Симона точно не знала. Густий та трошки хрипкий, він пролунав трохи насмішкувато, але було в ньому щось… Повільно обернувшись, Симона охнула.

В ньому було не «щось», а «хтось». Чоловік в інвалідному кріслі зовсім не здавався немічним. І навіть те, що за спинкою крісла стояв наче вірний охоронець, котрий супроводжував господаря на прогулянці парком, усміхнений Волелюб не викликало думок про беззахисність інваліда. Скоріше думки про те, що отой охоронець вже оцінив шанси, зробив ставки та вирішив поспостерігати, як інвалід підмете ворогами доріжку до свого будинку.

Та й не дивно, якщо інвалідом виявляється Іриней Зоря.

Новий та вже точно не знайомий голос змусив Зорю миттю озирнутися. Стриматися та не сахнутися з невиховано розкритим ротом вдалося лише чималим зусиллям волі. Ще б пак, на неї дивився пан Северин! Просто старший та родова схожість не просто впадало в очі, вони від неї википали. Втім, інших, здається нічого не бентежило. Навіть Симона не виглядала розгубленою, скоріше пришибленою цікавістю.

– О, якщо не впаде це означає лише, що я у посмертті вирішила надати перевагу довготривалій помсті та буду насолоджуватися весняними муками. І рік за роком тополя буде давати все більше і більше пуху, щоб одного теплого весняного вечора господар все ж не витримав, вибіг і схопився за сокиру, щоб зрубати кляте дерево, а тоді…

Від несподіванки її понесло. Понесло швидко та нестримно, але гальмувати вже було пізно. Симона глянула на неї ошелешено, Ларис заінтриговано, Есшат тихо зітхнув та прикрив очі долонею. Здається ще й пробурмотів своє виразно нецензурне враження від експромту. А ось пан Іриней навпаки якось особливо хуліганські посміхнувся та переплів пальці рук.

– Ну боюся, що з «вибіг» будуть деякі проблеми, – цокнув язиком чоловік та виразно поглянув на свої ноги, прикриті шерстяним пледом.

Рух був розслабленим та по-доброму глузливим, але Зоря виразно відчула як її знову штурхає відчуття, що вона запустила програму зістарення портрету та отримала… Це. Вони ж були схожі, як дві краплі води! І що, незворушність Северина була крижаною, а його дід так яскраво посміхався. Ця посмішка була такою ж, хіба що більш відпрацьованою роками маскою.

– Тополя не швидко росте, у вас встигнуть підрости онуки. Тому ідеалістично вірю в силу тополиного пуху, – смиренно відповіла Зоряна та навіть скромно опустила погляд.

Втім пан Іриней у відповідь лише неголосно розсміявся.

– Або силу дурня, котрий звалить тополю на батьківський дім та ще й себе поховати.

Від посмішки в кутках очей чоловіка зібралися промінчики зморшок та й вицвілі бурштинові очі спалахнули молодецькими бісиками. В противагу йому Волелюб за спинкою крісла тільки виразно закотив очі та похмуро глянув на ввіреного йому чоловіка. Глянув так, як можна дивитися на старого друга, якого дуже довго хотів вбити, а зараз якось вже й шкода. З ким на старості років лаятися.

– Сили дурнів й без тополі достатньо, – буркотливо помітив він та все ж штовхнув крісло вперед, до будинку.

Того, що певно хотів, Волелюб не договорив, але воно так і повиснуло в повітрі: «І ти першим будеш». Замість цього перевертень лише підморгнув Зоряні, яка раптом згадала, що взагалі-то вони не представилися та навіть не привіталися як годиться. Щоки від цієї думки обпекло жаром.

«Ось скажуть пану Северину, що приволік на вечерю якихось неандертальців…» – присоромлено подумала вона та роззирнулася в спробі розгледіти, куди той власне зник.

Роззирнулася, щоб зрозуміти, що нікуди він не зникав, та і говорити йому нічого не доведеться, він все чудово бачив й сам, що ще більше засмутило. Від враження, що вона раз по раз робить все не так настрій знову впав. Сама ж помітила, як дід з онуком схожі. Те, що їй посміхалися зовсім не означає, що за посмішкою не з’явилася примітка «до отого на гарматний постріл підходити не можна».

Захоплена цими думками, дівчина навіть не підняла голову, щоб роздивитися будинок, куди вони приїхали. Встигла лише помітити щось невиразно сіре, з північного боку заплетене голими на зиму пагонами дикого винограду в усю стіну. Не зацікавив і передпокій, у якому виразно пахло смолянистою хвоєю. Стрепенутися довелося тільки в обідній кімнаті, котра виразно відрізнялася від темного передпокою. Перше, що привертало до себе увагу – світлі панелі, котрими були обшиті стіни. Завдяки ним простору в і без того великій кімнаті здавалося ще більше, як і світла, котре лило з високих вікон.

На вкритому білою льняною скатертиною столі вже облаштувалася вечеря. Що саме, Зоря від розгубленості зрозуміти ніяк не могла, бо нагадувало це радше натюрморт з якоїсь відомої виставки картин. Майстерно, майже художньо викладені та розставлені стави у дивовижно простому, старанно розписаному глиняному посуді.

Останнє трохи дивувало. В її світі близнюки з драконом від скляного посуду не завмирали у захваті, тому в цьому світі при наявності грошей можна було дозволити собі посуд кращий за це. Але водночас було в ньому, у всій цій картині щось особливе. Щось, що додавало затишності та розуміння господарів трошки краще.

Схаменувшись, коли її в спину врешті-решт ткнув пальцем Есшат, вимагаючи, щоб вона зробила крок з дверей вперед, дівчина швидко подалася вперед. Ніздрі виразно залоскотав аромат м’яса, смажених овочів і чогось кисленького та особливо привабливого…

Квашеної капусти!

Несподівана знахідка улюбленої страви трохи примирила дівчину з необхідністю затриматися тут.

Тим часом Волелюб підкотив крісло голови роду Зоря до столу та відійшов до вікна, щоб знічев’я опуститися на підвіконня. Схоже, чоловік був тут частим гостем і відчував себе достатньо вільно. До розмови долучатися він не збирався, тому визирнув за вікно, спостерігаючи за засніженим парком.