Ана-Марія Еріш - Королівська кров, Ана-Марія Еріш

- А ще я можу створювати портали. - а в нього гарний голос. - Та це доволі небезпечно, адже я не достатньо їх контролюю. Та й ніхто не знає, чи опинитися ви в повному складі чи може без кількох кінцівок.                                                                                                                                                            

- Молодець. Хоча твої портали ми ще точно не скоро випробуємо. - сказала Мейфіс з посмішкою. - Луїза?                                                                                                                                                                

- Лулу. Я ненавиджу своє повне ім'я, адже воно не відповідає воїну. - автоматично поправила дівчина. - І я маю хлорокінез. Ну, керує рослинами, якщо по простому.                                                                   

Вона присіла на землю та піднесла руку над землею. Це виглядало б комічно, однак всі ми розуміли, що краще не жартувати з цією дівчиною. Спочатку нічого не відбувалось, та згодом виріс маленький паросток, від якого розпустилась дуже гарна троянда.                                                                                

- А ще, - вона просто зникла, а через секунду опинилась вже біля брата. - Телепортація. І володію я нею краще, ніж ти своїми порталами. - вона пхнула брата під ребра.                                                        

Що ж, для королівства воїнів це доволі рідкісний дар. Наскільки я пам'ятаю, він у них вважається чимось унікальним. Однак не для нас.                                                                                                          

- Чарльз Сальватор, тепер давай ти. Це точно має бути цікаво.                                                                   

- А я не можу показати. - сказав він. - Це, на щастя, неможливо сьогодні.                                                 

Та чомусь хлопець не хотів розказувати про свій дар. Дивно, адже він завжди такий нахабний та балакучий. А зараз... Що ж змінилося? Можливо через його магію. І тим більше в нас прокидалася цікавість.                                                                                                                                                            

- Я енергообмінник. Можу забирати та передавати свою енергію іншим. Однак користуюся цим лише у рідкісних випадках. - у демона світлий дар? - Та можу лікувати. Проте лише інших, а от себе - ні, на жаль.                                                                                                                                                           

Так от чому йому було так важко говорити про це. Тепер все стає на свої місця. За нахабною посмішкою він приховує невпевненість у власній магії. Демон, ще й принц, зі світлим даром. Такого можуть не прийняти.                                                                                                                                         

- Далі у нас Тревіс Інграм. - продовжила професора Мейфіс.                                                                       

- Я можу читати та передавати думки. І треную цей дар з самого дитинства. На щастя практики в мене було більш ніж достатньо. - не одразу ми зрозуміли, що він говорив у наших думках. - Але не бійтесь, я вмію це блокувати, і стараюсь не користуватись, адже не завжди хочеться знати, про що думають підлітки. А ще, я можу брати енергію від навколишнього світу.                                                                    

- Ітан Вікаріс, що ти в нас вмієш? - одразу ж перейшла професор.                                                             

- В мене рентгенівський погляд та фотокінез. - просто відповів він без зайвих пояснень.                          

Хлопець підняв руку, і разом з тим його руки засвітились, а нас накрило теплим та якимось рідним світлом. Приємне відчуття. Але я усвідомила, що він здатний ще й вбивати цим даром. Просто зараз це не потрібно.                                                                                                                                               

- Ровена Морроу, чим нас порадуєш?                                                                                                             

- Я можу дуже швидко бігати. Однак цей талант прокинувся в мене досить пізно, тому всі можливості не знаю. - що вона нам і продемонструвала. - До того ж це вимагає дуже багато енергії, а тому мені доводиться постійно щось їсти. Можна навіть знайти в усіх моїх сумках шоколадки та батончики. А ще я можу керувати піском, та, на жаль, тут його немає. Тому продемонструвати не можу. Та й в будь-який момент можу втратити контроль.                                                                                                                      

Так от чого вона така худа. То все через її здібності. А я вже серйозно починала заздрити її витримці, адже от мені не вдавалося відмовитися від смаколиків.                                                                               

- Непогано. Я б навіть сказала, що чудово. Ми з тобою знайдемо нові грані твого дару. - посміхнулась професор Мейфіс. - Себастьян Грір?                                                                                                          

- Я свої не зможу показати. Тому доведеться повірити на слово. - відповів хлопець. - Мій дар - керування снами та стирання пам'яті. І я сподіваюсь, що жодному з вас не доведеться зіштовхнутися з ними.                                                                                                                                                                   

Тепер він ще більш загадковий, ніж я думала. Можливо це і є один з факторів, який привабив Ізабель. Навіть зараз вона кидала на нього такі замріяні погляди. І як я раніше не помітила, що між ними щось є. Це ж очевидно.