Сергій Фішер - Червоний рахунок, Сергій Фішер

Частина 27

Літо принесло спеку, яка заполонила місто і змусила студентів шукати прохолоди в парках, біля річки або в кондиціонованих кав'ярнях. Злата успішно склала всі іспити, отримавши високі оцінки з усіх предметів — цього разу чесно, завдяки наполегливій праці і довгим ночам підготовки.

Канікули вона проводила в місті, не поїхавши до батьків у маленьке містечко, звідки була родом. Це рішення було частково пов'язане з її новою роботою — Злата влаштувалася асистенткою в юридичну фірму «LegalShield», де допомагала організовувати документи і відповідала на телефонні дзвінки. Робота була не надто високооплачуваною, але давала цінний досвід і можливість зблизька побачити, як працює юридична система.

Інша причина, чому вона залишилася в місті — її нова літературна діяльність. Після довгих роздумів Злата все ж погодилася написати статтю для студентського журналу «Чисті джерела» про свій досвід викриття корупційної схеми. Вона працювала над текстом вечорами, намагаючись бути чесною, але делікатною, розповісти правду, але не перетворити це на сенсаційну історію.

Одного спекотного липневого дня вона сиділа в кав'ярні «Black Cup», допрацьовуючи останній абзац статті. Кондиціонер м'яко гудів, підтримуючи приємну прохолоду, порівняно з пекельною температурою на вулиці. Злата настільки заглибилася в роботу, що не помітила, як хтось зупинився біля її столика.

— Це місце вільне?

Злата підняла голову і завмерла, не вірячи своїм очам. Перед нею стояв Дамир. Він змінився — схуд, зачіска стала коротшою, недорогий одяг замінив елітні бренди, до яких він був прихильний раніше. Але очі залишалися тими ж — уважними, розумними, з ледь помітним блиском небезпеки.

— Дамир? — вона ледве видихнула його ім'я, відчуваючи, як серце починає калатати. — Ти... ти ж мав бути в колонії.

— Був, — він кивнув, все ще стоячи. — Але мою справу переглянули. Завдяки співпраці зі слідством у справі Терещенка мені замінили реальний термін на умовний. Вийшов два тижні тому.

Злата намагалася осмислити цю інформацію. Дамир на волі. Тут, у її улюбленій кав'ярні, стоїть біля її столика, наче це найприродніша річ у світі.

— Можна? — він кивнув на вільний стілець.

Злата завагалася. Частина її хотіла відмовити, втекти, уникнути нової зустрічі з людиною, яка так сильно вплинула на її життя — і не завжди позитивно. Але інша частина була цікава, що привело його сюди, що змусило шукати зустрічі з нею.

— Добре, — вона кивнула, закриваючи ноутбук. — Але тільки на кілька хвилин.

Дамир сів навпроти, тримаючи в руках паперовий стаканчик з кавою. Його погляд ковзнув по її зап'ястю, де, як завжди, був браслет з кулоном-ключиком, а потім перемістився на зелений рюкзачок, що висів на спинці її стільця.

— Ти отримала мій подарунок? — запитав він, порушуючи незручну тишу.

— Так, — Злата кивнула. — Брелок. Дякую.

— Він тобі сподобався?

— Він... символічний, — вона не знала, як відповісти. Брелок справді був гарним, і напис на ньому відображав її життєвий урок. Але приймати подарунки від Дамира досі здавалося неправильним.

— Як і все між нами, — Дамир слабо посміхнувся. — Символи, знаки, натяки. Ми рідко говорили прямо.

— Це твоя вина, — відповіла Злата, але без злості чи звинувачення. — Ти завжди грав у ігри, маніпулював, приховував справжні наміри.

— Знаю, — він кивнув, дивлячись на свою каву. — І шкодую про це. Тепер, принаймні.

Злата вивчала його обличчя, намагаючись зрозуміти, чи щирий він цього разу. Дамир виглядав втомленим, але більш... відкритим, якимось чином. Старі маски зникли, або, можливо, він просто навчився носити нові.

— Чому ти шукав зустрічі зі мною? — запитала вона прямо. — Що тобі потрібно?

— Нічого, — він подивився їй в очі. — Просто хотів побачити тебе. Поговорити. Без масок, без ігор. І, можливо, вибачитися особисто, а не через записку.

— Вибачитися?

— За все, — Дамир зробив глибокий вдих. — За те, що намагався використати тебе. За те, що маніпулював. За те, що намагався затягнути в корупційну схему. І за те, що спробував звинуватити тебе в суді, щоб врятувати себе.

Злата мовчала, вражена його відвертістю. Вона готувалася до виправдань, до нових ігор, але не до прямого визнання провини.

— Ти несподівано... чесний, — сказала вона нарешті.

— У в'язниці багато часу для роздумів, — Дамир знизав плечима. — І я зрозумів, що все своє життя будував на брехні і маніпуляціях. Це працювало... до певного моменту. А потім зруйнувало все.

— І тепер ти... змінився? — Злата не могла приховати скептицизму.

— Намагаюся, — він не заперечував її сумнівів. — Це не просто. Стара поведінка, старі звички... вони не зникають миттєво. Але я працюю над цим.

— І що далі? — запитала Злата, все ще не розуміючи мети цієї зустрічі. — Ти шукаєш прощення?

— Ні, — Дамир похитав головою. — Я не думаю, що заслуговую на прощення. І не очікую його. Просто хотів... поставити крапку. Подякувати за урок, який ти мені дала.

— Який урок?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍