Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

9.3.

– Я дечому навчився завдяки тобі, – чоловік м’яко взяв її за руки.

Віолетта одразу відчула потік магії – його магії. Але цього разу вона не була крижаною, не пробирала до кісток, не змушувала серце стискатися в страху. Вона була теплою, майже рідною, схожою на її власну.

Вона опустила погляд, спантеличено кліпнула очима. Його пальці міцно тримали її долоні, і темна, холодна магія, що завжди супроводжувала Лоріана, тепер спліталася з іншою – світлою, живою, багряною – такою ж, як у неї.

– Що… це? – її голос здригнувся, а в грудях щось боляче стислося.

– Це твоя магія, – усміхнувся він, хоча в його очах зблиснув знайомий вогник ледь стримуваного гніву. – Від заклятого нашийника, – чоловік різко змінив тон, і в його голосі з’явилася отруйна насмішка: – Начебто я якийсь клятий пес на повідку. Просто жахливо, Віоллетто. Нестерпно, – примружив очі, глузливо всміхаючись. – Я був доволі авторитетним і сильним чоловіком, і я точно не для того, щоб мене садили на прив’язь, як цуцика.

Він засміявся, але Віолетта лише стримано всміхнулася – він більше не перекручував її ім’я.

– І що це означає? – запитала.

– Я відчуваю твою магію крізь цю закляту річ… і навчився нею керувати.

– Ти… ти до біса сильний, – тихо фиркнула, а потім, не стримавшись, засміялася. – Як ти це зміг? Такого не буває. 

Лоріан не відповів. Він нахилився і знову поцілував її – глибоко, повільно, з відтінком тієї ж сили, що вирувала між їхніми сплетеними магіями.

Коли він відірвався від її губ, його голос став тихішим, але сповненим чогось незрозумілого, майже нетерпіння:

– Ходімо зі мною. Хочу тобі дещо показати. Віриш мені? 

Вона встигла лише розтулити рота.

Чоловік перебив:

– Звісно віриш.

Віолетта кивнула, і в ту ж мить її огорнув знайомий холод – темна магія чоловіка, але злита з уже знайомою і теплою. Простір довкола змінився, і коли вона знову розплющила очі, перед нею розкинувся вид, від якого перехопило подих.

Вони стояли на високому пагорбі над містом, що мерехтіло сотнями вогнів, розкиданих, наче зірки на небі. Будівлі внизу були мовчазними глядачами нічного життя, а далекі вуличні ліхтарі тремтіли теплим сяйвом. Вітер ніжно грався її волоссям, огортав прохолодою – і чоловік міцно обійняв її, закутавши у свій чорний плащ.

Трохи віддалік стояла самотня гойдалка. Дерев’яне сидіння, прикріплене до міцних мотузок, ледь погойдувалося на вітрі. 

Нарешті спокій і водночас відчуття, що тут, нагорі, вони існують окремо від усього світу, понівеченого війною.

Віолетта повільно озирнулася, її серце все ще билося швидше після раптового переміщення. Погляд чоловіка був прикутий до міста під ними.

– Чому ти привів мене сюди? – тихо запитала, боячись порушити тишу.

– Привів тебе сюди, бо тут немає нічого зайвого чи тривожного. Тільки ми.

Лоріан повільно нахилився, його губи ледь торкнулися її скроні, залишаючи на шкірі гарячий слід. Віолетта заплющила очі, дозволяючи собі розчинитися в цьому моменті, в його дотику, що був одночасно ніжним і владним. Його пальці ковзнули крізь її волосся, лагідно заплутуючись у ньому, ніби намагаючись запам’ятати кожну пасму.

Він обіймав її, притискаючи до себе так, ніби хотів захистити від усього світу, сховати від вітру, від думок, від будь-якого страху. 

– Вибач, що налякав. Запитаєш, що сталося далі і як я вибрався? 

– Ні…

Його губи торкнулися її скроні ще раз, а потім легким дотиком ковзнули вниз – до щоки, до лінії щелепи, до чутливої точки під вухом.

Її пальці знайшли край його плаща, стиснули тканину. Дівчина відчула, як чоловік усміхається – тихо, майже невиразно, але щиро. Він тішився нею, насолоджувався її близькістю, її запахом, її довірою.

– Дякую, – прошепотів він, торкаючись її губ своїми, спочатку ледь-ледь, а потім глибше, пристрасніше.

Віолетта відповіла йому, тремтячи від власних почуттів, від його сили, від того, як впевнено він притискав її до себе, ніби довгі роки чекав цього єдиного поцілунку. 

Романтика ночі і дорослого небезпечного чоловіка поруч змушували її коліна тремтіти.

Він раптом легко підняв Віолетту на руки й відніс до гойдалки, що стояла трохи осторонь.

Він сів поряд, але не просто сидів – його руки міцно тримали мотузки, і він почав повільно розгойдувати гойдалку. Спочатку ніжно, але з кожним рухом дедалі сильніше, швидше, майже небезпечно. Віолетта стискала дерев'яний брус, відчуваючи, як у животі прокидається легкий трепет, а потім засміялася – щиро, дзвінко, так, як не сміялася вже давно.

Усміхався разом із нею, ловлячи її радість, її легкість, яку так рідко міг бачити. Але раптом зупинив гойдалку, стискаючи її плечі, і поглянув у вічі – серйозний, розгублений.

– Я хочу в дечому зізнатися.

Її усмішка згасла. Вона відчула, як щось змінюється в повітрі, як його погляд стає важчим.

– Ні, не варто, – швидко відповіла нервово стискаючи мотузку гойдалки, ніби це могло стримати його слова.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍