Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

9.2.

Віолетта відчинила двері, і в темному будинку її зустріло лише м’яке світло, що лилося з кухні.

– Мамо? – гукнула вона, залишаючи плащ біля входу.

– Ми тут, – відгукнувся знайомий голос Жозефіни.

Вона поспішила на кухню і завмерла на порозі.

За столом, у тьмяному світлі лампи, сидів її Лоріан. Він тримав Лолу на руках, акуратно підносячи до її губ маленьку ложечку з їжею. Дівчинка сонно кліпала, схилившись до нього, а він, здавалось, навіть не помічав цього – просто продовжував годувати її, терпляче й обережно.

У кутку стояла її мати, склавши руки на грудях. Обличчя її було суворим, втомленим, але не розлюченим.

Серце Віолетти шалено забилося.

Вона не могла відірвати погляду від чоловіка – такого спокійного, майже домашнього, і це змішувало всі її почуття у хаос. На мить їй здалося, що вона зробить крок, ще один, і він просто обійме її, як раніше, коли вони…

Але її мати була тут.

Віолетта стримала себе, зробила глибокий вдих і, щоб зайняти руки, поправила блакитну сукню, розгладжуючи.

– Ти повернувся… – прошепотіла.

Чоловік підвів на неї погляд, і Віолетта на мить затримала подих. У його світлих холодних очах читався втомлений відчай, схований за спокійною маскою. Але він все-таки усміхнувся – тією ледве помітною, майже примарною усмішкою, яка вже давно зводила з розуму.

– Не хвилюйся, – промовив він тихо. – Ніхто не знає, що я тут. Мені потрібно лише кілька днів. І я піду.

– Я не відпущу Лолу з тобою. 

Лоріан кивнув, не сперечаючись. Він лише на мить опустив погляд, і Віолетта помітила, як напруга пробігла по його рисах, перш ніж він знову опанував себе. Чоловік легко погойдав дівчинку на руках, і Лола радісно засміялася, пригортаючись до нього. Її маленькі пальчики стискали його комір – не хотіла його відпускати. Скучила.

Віолетта перевела погляд на стіл. Поруч з тарілкою стояли її іграшки – ті самі, що залишилися в тій квартирі.

Він був там.

Забрав їх.

Віолетта міцніше стиснула пальці, намагаючись придушити лавину емоцій, що накочувалася на неї. Біль, розгубленість, злість – усе зливалося в один клубок. Дівчина підійшла до столу і перевірила іграшки на сліди чужої магії – чи точно через те, що він забрав їх, сюди не завітають чужі.

Нічого не пояснив. Лише дивився на неї, а потім знову опустив голову до дитини, проводячи пальцями по її м’якому волоссю. Лола сміялася, щаслива і безтурботна, ніби нічого поганого ніколи не ставалося.

– Можна тебе на хвилину? – голос Віолетти здригнувся, але вона не могла більше стримуватися.

Мовчки глянув на неї, а потім, не поспішаючи, передав Лолу в руки її матері.

– Дякую, Жозефіно, – промовив він з чемною стриманістю та ледь схилив голову, виказуючи повагу.

Він досі був у чорному, суворий і холодний, мов зимова ніч. Його присутність немовби заповнювала собою весь простір, змушуючи Віолетту відчувати, як серце б’ється дужче, а дихання збивається. Вона не могла противитися його погляду.

Не чекав. Вийшов за нею в сад за будинком, і щойно вони опинилися на самоті, він різко притягнув дівчину до себе. Його руки були міцними, впевненими, теплими крізь холодну тканину її сукні. Віолетта ахнула, але не встигла нічого сказати – його губи накрили її власні. Поцілунок був глибокий, нестримний, наповнений усім тим, що вони так довго ховали за скупими словами. Його губи торкалися її жадібно, жорстко.

Віолетта заплющила очі, її пальці мимоволі потягнулися до його коміра, стискаючи тканину. Вона відчувала, як її тіло тремтить, але не від холоду. Він пахнув чимось знайомим – темною магією, попелом, димом і сигаретами.

Коли чоловік нарешті відірвався від її губ, вона залишилася стояти, важко дихаючи, її серце несамовито калатало.

– Скучила? – його голос був тихий, майже хриплий.

– Так…

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍