Костянтин Шелест - Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест

Прокинувся після полудня, майже о чотирнадцятій годині. Навіть не замерз. За час сну ніхто й ніщо його не потривожило. Другий зір показував звичайну картину лісу – сіро-зелені стовбури дерев, червоно-зелені цятки всякої дрібноти типу мишок, пташок тощо. Але нічого серйознішого не побачив. Одягнувся, підкріпився залишками риби і пішов уздовж берега в пошуках зручного місця, щоб забратися на цю гору. Може вийде роздивитися, куди його занесло зверху. Підйом не дуже-то й крутий, але схил був дуже кам'янистий і все це вилітало з-під ніг. Краще пошукати зручнішу стежку, ніж рвати єдині чоботи. Якщо для пустелі вони й були хороші, то по камінню помруть швидко. Гора виявилася значно вищою, ніж він думав. Не... може й не вищою, а просто схил пологий і підійматися довго. Пам'ятаючи про різні цікаві штуки Заборонених земель, що призводять до летального результату не завжди швидко, але завжди дуже болісно й невідворотно, йшов не поспішаючи, уважно оглядаючи все навколо, особливо місце, куди збирався ставити ноги. Розслабляло те, що всякої дрібної живності було багато, а там, де він ходив забороненими, у зонах активних артефактів, нічого не бігало й не цвірінькало. Взяти хоч той ліс, із гранатами замість шишок.

О пів на третю годину дістався-таки до вершини. Ліс закінчився, лису маківку гори вінчав великий камінь, на ньому Макс і влаштувався. Потрапив він на острів. Тільки навколо не вода, а пісок, пустеля. Майже круглої форми, не маленький такий острів. Кілометрів п'ятдесят із гаком в діаметрі. Гора, на яку Макс вліз, була майже в центрі зеленого оазису, що аж вигравав фарбами. Ліс був скрізь. З дерева на дерево літали птахи. Деякі великі й різнокольорові. Десь вдалині, навіть гарчало щось хиже. Особливо потішило те, що майже на межі видимості вдалося розгледіти верхівку імператорської вежі – її скляний верх яскраво відблискував на сонці. Це якщо гора метрів шістсот, а вежа трохи більше дев'ятисот, плюс дуже хороший зір, то відстань між ними точно більше ста км. Якщо ніщо не спотворює видимість. Виходить, його закинуло ще далі в глибину пустелі. Хорошим моментом було те, що раз він бачить вежі, то дістатися до них назад шанс є. Гірше було б якби взагалі не зрозуміло було в який бік треба йти. Так можна йти все глибше і глибше. Воно, звісно, є ще схід і захід, північ і південь, але хто його знає, в якій він точці пустелі? Можна йти на захід, у бік Нірана, а виявиться, що потрібно перетнути всю пустелю. Острів явно створений магією. Хтось дуже добре постарався. Ну як він міг бути не магічним, якщо річка, що живить озера, починалася з нізвідки? А ще, дивувало те, що він не бачив цього місця, тоді як оглядався з висоти імператорської вежі дуже ретельно і проґавити щось цікаве не міг. Виходить, як і в містечку магів, тут теж захист і ніхто нічого не побачить, доки не уткнеться впритул. Тоді дивно, що Вежі він звідси бачить, незважаючи на їхній захист. І куди ж його занесло, що за місце таке?

Спускався тією ж стежкою, старанно дивлячись під ноги – якщо небезпечного нічого не виявилося, то це не означає, що не можна просто зламати ногу. А зі зламаною ногою смерть тут гарантована. Ні... перелом він, найімовірніше, зростив би і залікував, але ось схуднути б довелося добряче. А куди ж ще худнути? І їжі толком немає. Поки не стемніло, треба по-швидкому когось зловити і спробувати зробити курінь або накриття – щось он та хмаринка не подобається, темна занадто. У пустелі дощу не було жодного разу, але, як і в містечку Магів, клімат тут, схоже, живе своїм життям. Рибу зловив, накриття зробив. Всяких ліан, тонких і довгих, вистачало, гілок і палиць теж. Широке листя надійно перекрило площину накриття від дощу. Невисоке укриття вийшло, так, тільки щоб сидіти і лежати, але довге й глибоке, з місцем для багаття. Воно й добре – під високе накриття вода залітає сильно.

Смажив рибу на паличці і розмірковував. Треба йти назад, до вежі. Не жити ж тут як Робінзон, справді. Мисливець він поганий і, хоча дичина тут є, толку від неї мало. Рибу ще якось виходить ловити, але не харчуватися ж однією рибою? Ну, понаходив він дещо з трав, поки спускався, але це і все. Та навіть якби й міг щось зловити, козу, якусь... що далі тут робити? Солі немає, а без солі дуже скоро все остогидне. Починати придумувати, як і з чого її добути безглуздо, так само, як і будувати щось більш надійне, ніж такий ось навіс. Одяг швидко потріпається, без нормально збалансованої їжі теж буде недобре, можна й захворіти чимось неприємним типу цинги. Це навряд чи, звісно, це він перегнув – енергетичний резерв організму довго не дасть йому хворіти, буде підтримувати організм, перевірено вже, але, як уже знав, – ніяка енергія не замінить воду і потрібні елементи. Тож тягнути нічого – треба збиратися з духом і топати через пустелю назад. Місцевість проста, бархани низькі і їх зовсім мало. Якщо за ніч робити по двадцять км, то за п'ять днів має дійти. Ну за шість. Треба завтра спробувати зробити ємність для води, листя тут є щільне і дуже широке. Може вийде хоча б літра два з собою забрати, тоді ситуація трохи полегшиться. Збрехав. За п'ять днів точно не встигне – ще ж треба і в містечко увійти. А вхід відомий йому, тепер знаходиться зі зворотного боку міста. А ще можуть бути пастки й різні перешкоди на шляху. Попадеться знову Червоний холодець, Рожева мрія, щоб її... і що тоді? А нічого. Або здохне, або ні. У мозку мерзенно крутився черв'ячок сумніву – може, краще посидіти тут? А раптом щось зміниться? Тут і тепло, і вода є... Ага – обірвав він скрип душі – прилетить чарівник у блакитному вертольоті... і покаже кіно... Або забере в рабство, або ще чого. Надивився вже у вежі... І в Фортеці теж. Вирішено – ще пару днів побуде, спробує спорудити ємність для води, а там піде. Може й швидше вийде йти. Поки сили будуть.

Злива, яка розпочалася вночі, розбудила ударом потужної блискавки кудись у скелю. Каміння полетіло зі свистом, що нагадував артобстріл. Відразу ж і небо розверзлося. Рев дощу забивав усі інші звуки. Води лило багато, дуже багато і не схоже, що злива збирається закінчуватися. Навіс тримався гідно, з місцем Макс теж вгадав – його поки що не затоплювало, порадів своєму незвичайному розуму і кмітливості. Прямо – геній... а не пхати руки куди не треба – не додумався. Сидів тихо і смирно, злегка очманівши, спостерігаючи, як пустує природа. Ще за годину здалося, що потоп нарешті почав стихати, а хвилин за десять усе закінчилося так само швидко, як і почалося. Скільки ще до світанку не зрозуміти – небо чорне й непроглядне. Холодно не було, потроху задрих знову.