Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

Вайат похитав головою і нічого не відповів. Але подумки він заприсягнувся собі вижити хоча б для того, щоб помолитися за упокій душі колишнього отця-інквізитора. А потім, якщо вдасться, то й помститися за його загибель.

***

— Відступають, — просипів один з сур-тассів.

— Добити не встигнемо? — поцікавився Суртаз.

— Навряд, — відповів Нес-Ашшад. — Імператриця закрита щитами архімага, спектрів не залишилося, привиди та вампіри зціпилися з інквізиторами. Слати прокляття теж немає сенсу — через відстань пройдуть повз, та й наші сили не безмежні.

— А цей архімаг чудово вміє упокоювати нежить, — додав В'єррн, що встиг непомітно підійти до них. — Останнє відлуння мене мало не вбило.

— Твоя присутність тут не обов'язкова, краще відпочинь, — прошелестіла Лісс. — І Мортіаль нехай відпочине.

— Пізніше, — відмахнувся ер'єт-тасс. — Я мав переконатися, що ваші кісточки на місці, — вимучено пожартував він.

Суртаз мовчки спостерігав за В'єррном, що здавався блідою тінню себе колишнього. Переговоривши з лічами, бойовий некромант наблизився до Повелителя і схилися перед ним. Згадавши слова Нес-Ашшада стосовно передачі сил, Суртаз шепнув коротке заклинання і, зробивши крок за межі захисного кола, торкнувся плеча ер'єт-тасса. Проста магія, якій він навчився ще другому році навчання у школі, але жодного разу не застосовував добровільно. Лише на практичних заняття, коли цього вимагав викладач — майстер Корвел.

Завмерши в напівпоклоні, В'єррн повернув голову і здивовано зиркнув на Повелителя. Суртаз зауважив, що райдужка правого ока некроманта була червоного кольору, замість звичного жовтувато-коричневого. Одна з ознак того, що маг почав витрачати власні життєві сили, тому справді міг загинути. Це він пам'ятав ще зі шкільних часів, адже сам неодноразово бачив таке у дзеркалі.

— Повелителю, — скривився В'єррн. — Ви б хоч попередили. А то звички, знаєте…

— Ти маєш звичку бити у відповідь тих, хто ділиться з тобою силами? — відсторонено поцікавився Суртаз, відчуваючи, як у грудях зароджується крижана порожнеча.

— Ні, — хижо усміхнувся некромант. — Зазвичай я просто користуюсь моментом і витягую всі сили разом із життям.

Суртаз хмикнув, почекав ще трохи та прибрав руку, розірвавши встановлений магічний зв'язок.

— Дякую, Повелителю, — тихо промовив В'єррн і з помітним задоволенням випростався.

— Ти мені ще живим потрібен, — кивнув той й одразу пошкодував про це — від різкого руху запаморочилася голова. — Все одно я тут стирчу, як на лекції. Лічі все зробили самі.

— А тепер, коли наш доблесний воїн передумав помирати, — єхидно прошелестів Нес-Ашшад, — саме час перейнятися одним питанням… Хтось помітив, куди подівся Ірілатассар?

***

Вайат майже не пам'ятав, як дістався перевалу. Зворотній шлях для нього перетворився на нескінченний калейдоскоп червоних бризок, ударів кігтів, пекучої пульсації священної люті в його крові та холоду туманного савану, що осідав на шкірі. Наступник отця-інквізитора гадки не мав, скільки часу забрав відступ. Вайат був вдячний архімагу, адже той зумів вивести залишки армії з цього перлисто-сірого пекла. Звісно, він ніколи не визнав би це вголос.

Коли земля під ногами пішла вгору, люди навколо Імператриці розступилися, надаючи можливість правительці та її охоронцям першими покинути прокляту місцину. Архімаг, повагавшись, вирушив за Імператрицею, продовжуючи прикривати її щитами від можливої засідки. Останній живий чарівник махнув раднику і, піднявшись у сідлі, застиг позаду лучників та інквізиторів, що прикривали відхід Імператриці. Маг ледве встиг накласти чари прискорення на решту людей, коли на круп буйволоподібного скакуна з туману вистрибнув вже знайомий Вайату рудоволосий вампір. Спритним витонченим рухом кровопивця звернув чарівнику шию та впився в неї іклами. Тварина під ними налякано заревіла й поскакала в бік долини, незабаром сховавшись від очей разом з обома вершниками.

Ніби зрозумівши, що головна здобич вирвалася з пастки, вампіри припинили нападати. Підозрюючи в цьому якусь каверзу, люди повільно відступали в бік перевалу. Але обійшлося — незабаром туман почав рідшати, і крізь нього пробилися перші промені сонця, що вже клонилося до вершин гір.

***

— Втекли, — розчаровано зітхнув В'єррн. Спершись ліктями об зубчастий край вежі, він спостерігав за тим, що відбувалося біля перевалу. — Все-таки Мераар ще надто недосвідчений для командування.

— Сам же кажеш, що досвід приходить з практикою, — зауважила жінка-ліч. — Він служив розвідником, а не вартовим.

— І Шеадда кудись поділася, — задумливо протягнув ер'єт-тасс. — У неї бойового досвіду більше, а в бою її я майже не бачив.

— Зник Ірілатассар… Зникла Шеадда… — в тон некроманту промовив Нес-Ашшад. — Здається мені, що нашій мисливиці трапилася здобич не по зубах.

В'єррн зітхнув. Запанувала тиша, порушувана тільки шелестом сторінок книг кширр-тассів — вони стягували вцілілу нежить назад до фортеці, щоб повернути їх до підвалів та упокоїти для подальшого зберігання. Сур-тасси теж були заклопотані — оновлювали захисні заклинання долини та перевіряли, які з проклятих пасток встигли спрацювати. Судячи з єхидно-шелестливого шепоту лічей, людей чекали неприємні сюрпризи вже після повернення додому. 

Нес-Ашшад займався ментальним пошуком Шеадди та Ірілатассара. А Суртаз знову відчув себе зайвим, тільки тепер до цього відчуття додалася ще й слабкість. Не придумавши собі кращого заняття, він приєднався до В'єррна.

— Реомар би їх не випустив, — тихо промовив ер'єт-тасс. — Мабуть, я ніколи собі не пробачу того, що не зміг відмовити від тієї самовбивчої вилазки.

— Не впевнений, що тобі вдалося б його переконати, — заперечив Суртаз. — А от мій наказ він би не порушив. Якщо я правильно розумію, чим для вартового кордонів загрожує непокора Повелителю. 

— О, якби захотів, він все одно вигадав би, як підкоритися формально, але насправді все одно зробити на свій лад, — сумно усміхнувся В'єррн. — Реомар подекуди розповідав мені різні історії про минуле. Ну… З таких, про які можна говорити вголос лише сотню-другу років потому, й те — не надто голосно, — сумна усмішка непомітно перетворилася на саркастичну посмішку. — Він казав, що його норовливість дуже не подобалася старому Охтару. Шаддаера ж, наскільки я сам міг судити, вона скоріше бавила, ніж непокоїла. Не знаю, в чому була справа — у внутрішньому чутті Реомара, його здібностях або просто везінні, але цей нестерпний вампір в остаточному результаті завжди виявлявся правим. І зрештою все, що він не робив, оберталося на користь.