Бернард Шоу - Вибрані твори. Том I

не вабить — роз’їжджати по парковi для реклами моєї кравчихи й каретника або нудитися в оперi тiльки на те, що зробити з себе якусь вiтрину ювелiрної крамницi.

Панi Ворен (приголомшена) Але...

Вiвi. Заждiть хвилинку. Я ще не скiнчила. Скажiть менi: чому ви не кидаєте вашого дiла, коли ви вже не примушенi жити з нього? Ви менi казали, що ваша сестра все це вже покинула. Чому ж i ви теж цього не робите?

Панi Ворен. А, це все дуже легко для Лiз, їй подобається пристойне товариство, й вона сама — достеменна панi. Уяви мене в провiнцiальному мiстi! Та ж навiть гайвороння на деревах одразу розпiзнало б, хто я така, навiть якби я сама могла витримати цю нудьгу. Менi потрiбнi праця й рух, iнакше я б збожеволiла. Що ж менi ще робити? А таке життя менi пасує. Я здатна до нього й нi до чого iншого. Якби не я, то певно хтось iнший робив би це; отже, по сутi, я нiкому не роблю нiчого лихого. Окрiм того воно дає менi грошi, а я люблю їх заробляти. Нi, розмови даремнi, я не можу зректися цього нi для кого в свiтi. Та тобi зовсiм не треба про це знати, бо я нiколи про це не згадуватиму. Крофтса я усуну й тобi не заважатиму. Ти бачиш, що менi треба раз у раз роз’їжджати. А коли я помру, ти будеш зовсiм вiльна.

Вiвi. Нi, я дочка своєї матерi. Я така сама, як i ви: менi потрiбна праця, й я люблю заробляти бiльше грошей, нiж я витрачаю. Але моя праця — то не ваша праця, й мiй шлях не ваш шлях. Нам треба розiйтися. Для нас немає в цьому великої рiзницi: замiсть бачитися якiсь там кiлька мiсяцiв за двадцять рокiв, ми вже не побачимося нiколи, та й вже.

Панi Ворен (її душать сльози). Вiвi, запевняю тебе, що я хотiла вiд цього часу бути з тобою бiльше.

Вiвi. Це все даремно, мамо. Повiрте, що мене не легше переконати дешевими сльозами й благаннями, як вас самих.

Панi Ворен (дико). То материнi сльози для тебе дешевi?

Вiвi. Вони вам нiчого не коштують, а ви хочете, щоб я вам вiддала за них мир i спокiй усього мого життя. Якби ви навiть примусили мене жити з вами, яка б вам була користь? Що ми маємо спiльного, щоб ми були щасливi вкупi?

Панi Ворен (одчайдушно). Я твоя мати, ти моя дочка. Менi потрiбна моя дочка. Я маю право на тебе. Хто мене догляне на старiсть? Багато дiвчат ставилися до мене, як до рiдної матерi, й плакали, мене покидаючи, але я не залишала їх з собою, бо всi мої думки були за тебе. Я зосталася самотня заради тебе. Ти не маєш права повставати на мене й зрiкатися обов’язкiв моєї дочки.

Вiвi (неприємно вражена вульґарною iнтонацiєю матерi). Обов’язкiв вашої дочки! Я знала, що дiйде до цього. Раз назавсiди, мамо: вам потрiбна дочка, Френковi — дружина, а я не хочу нi матерi, нi чоловiка. Я не помилувала нi Френка, нi себе й вирядила його. Так ви гадаєте, я помилую вас?

Панi Ворен (несамовито). О, пiзнаю твою вдачу: ти не маєш милосердя анi для себе, анi для iнших. Я тебе знаю! Життя мене навчило розпiзнавати тих чесних, лицемiрних, жорстоких егоїсток! Добре, залишайся сама, ти менi не потрiбна. Але послухай, знаєш, що б я зробила, якби ти знов була немовлям? Я це зробила б, присягаюся небом!

Вiвi. Може, задушили б мене?

Панi Ворен. Нi, я б з тебе виховала собi справжню дочку, а не те, що ти тепер є, з твоїми гордощами, забобонами й освiтою в коледжi, яку ти вкрала в мене. Так, украла! Скажи, що цьому неправда! Насмiлься тiльки! Що ж це було, як не крадiжка? Я б тебе виховала в своєму власному домi, от що я б зробила.

Вiвi (спокiйно) В одному з ваших власних домiв?

Панi Ворен (лементує). Послухайте її! Послухайте, як вона плює на сиве волосся своєї матерi. Бодай колись твоя власна дочка так тебе топтала й зневажала, як ти мене!

Вiвi. Не верзiть казна-чого, мамо, це мене тiльки дратує. Здається, я — єдина жiнка, яка була у вашiй владi й якiй ви заподiяли добро. Не псуйте ж цього тепер.

Панi Ворен. Хай Бог менi простить! Це таки правда. І ти єдина, що повстала на мене. О, яка кривда, яка кривда, яка кривда! Я завсiди хотiла бути чесна. Я намагалася чесно працювати, але це було таке рабство, що я прокляла той день, коли вперше почула про чесну працю. Я була добра мати й через те, що зробила з моєї дочки чесну жiнку, вона мене жене, немов прокажену. О, коли б я тiльки могла знов розпочати моє життя! Я б сказала правду тому брехливому священиковi в школi! Вiд цього дня я робитиму тiльки зле й тiльки зле, хай мене рятує небо в смертний час! І тодi менi буде добре!

Вiвi. Так, це краще. Оберiть свiй шлях i йдiть ним. Якби я була, мамо, на вашому мiсцi, я б зробила так, як ви; але ж я не могла б жити одним життям, а вiрити в iнше. Ви душею лицемiрнi, тим-то я тепер прощаюся з вами. Я маю рацiю, адже так?

Панi Ворен (тороплена). Що зрiкаєшся моїх грошей?

Вiвi. Нi, що зрiкаюся вас! Я була б дурна, коли б цього не зробила. Чи не так?

Панi Ворен (сумно). Як добре зважити, то може й так. Але крий Боже, щоб усi робили так, як слiд. Ну, краще я вже пiду, бо я тут не потрiбна.

Вiвi (лагiдно). Ви не подасте менi руки на прощання?

Панi Ворен (люто дивиться на неї з несамовитим бажанням ударити її). Нi, дякую, прощавай.

Вiвi (по-дiловому). Прощавайте.

Панi Ворен виходить, грюкнувши дверима. Напруження на обличчi Вiвi слабшає. Суворий вираз переходить у радiсне задоволення. У полегшеннi вона заходиться напiвплачем, напiвсмiхом. Вона прудко йде до столу, вiдштовхує електричну лампу, витягає велику купу паперiв i хоче вмокнути перо в каламар, коли раптом помiчав Френкову записку. Байдужно розгортає її й швидко читає, усмiхаючись з деяких кумедних зворотiв. І ви прощавайте, Френку! Вона рве записку й не вагаючись кидає шматки в кошик. Потiм захоплено береться до роботи й хутко вся поринає в свої цифри.