Богдан Сильвестрович Лепкий - Не вбивай

тисяч нашого козацтва вкинуто тому молохові в зуби. З чим же залишився гетьман, з чим йому переходити до шведа? А не перейде, так і решту візьмуть, оставляючи його й Україну без усякої сили. Ось що в нас у Києві чувати! — додав, затискаючи кулак.

Чуйкевич і Мотря уважно слухали оповідання старого сотника. Відома їм була залежність гетьмана від московського царя, а все ж таки зжахнулися, почувши такі високі цифри. Україна стратила 12 тисяч війська, — навіть у великій битві мало коли так багато народу гине, це ж погром. І перед ними виринуло важке питання: з чим гетьман перейде до шведа і чи перейде він тепер? Чи краще оставатися тепер там, де його військо, себто при Петрі.

З острахом глянув Чуйкевич на свою дружину. Боявся, щоб невеселі вістки не пошкодили її здоровлю. Але, на своє превелике диво, завважив, що Мотря виглядає краще, ніж перед розмовою, місце втоми й обезсилення заняв новий душевний підйом, якесь нове завзяття.

— А Карло? Де тепер Карло? — питалася старого сотника.

— Кажуть, з Могилева рушає.

— Куди?

— Бог його зна.

— На Москву чи до нас?

— Невідомо нікому.

— Так воно й повинно бути. Ворогові не треба знати, куди він піде.

— Щоб тільки не відбився далеко від Левенгавпта, — завважив Чуйкевич. — У Левенгавпта великий корпус, і сам він добрий генерал. Боюсь, щоб москалі не вбилися клином поміж них. Тоді цареві не важко було б побити зразу Левенгавпта, а потім і Карла.

Замітка Чуйкевича стурбувала старого сотника. Він задумався, думала і Мотря. Душний серпневий вечір пригнічував думки. Важко було, гнітючо, як перед бурею.

Чуйкевич встав і відчинив двері. Зашелестіло виноградове листя на ґанку. Падали зорі. Сотник хрестився:

— Свят, свят, свят, Госгтодь Саваофт. Глянув на Мотрю і ніби засоромився.

— Стара звичка, ще з діточих часів. Покійна мати хрестилася, як падала зоря. Казала, що душа якась летить. У битвах тисячі душ вилітають з тіла, і не хреститься ніхто, хіба шаблею, а серед миру хрестишся на вид падучої зорі.

— Зміняються люди, — інші в бою, а інші в час миру, — завважив Чуйкевич.

Сотник встав і поклонився хазяйці, дякуючи їй за вечерю.

— А за гарну розмову ще більша вам дяка.

— Це я вам повинна дякувати за вісті.

— Простіть, що кращих не привіз, лиш самі турботні.

— Не ваша вина, пане сотнику.

— Чим хата багата, тим рада, а наша Україна багата в турботи.

— Розбагатіє і в. добро, — відізвався Чуйкевнч, щоб перебити сумовитий настрій. — Ще наша Козацька Мати не пропала.

— І я так кажу, — відповів сотник, — як у бій іду, а поміж добрими людьми інші гадки приходять, жаль їхнього щастя.

— Нічого не жаль для такого діла, як воля, — сказала, встаючи з крісла, Мотря. Очі її горіти, на лицях цвіли рум'янці.

Чуйкевич з острахом глянув на дружину. Боявся, щоб не було з нею нового припадку. Але Мотря говорила спокійно.

— Карло на Україну прийде, привітаємо його. Я перша вийду назустріч. Не з гарним словом, а з ділом. Забрав цар наших козаків, тепер на жінок пора. Невже ж жінки безсилі? Не всяка з нас любить веретеном крутити, деякій руці любіший меч.

НА КВАТИРИ

Листки облітали з дерев, птахи відлітали до теплих країв, бабське літо буяло над стернею. У воздусі дрижала безліч струн. Незримі руки грали на них, — пісню осінньої задуми, вічную пам'ять буйному процвітанню. Наближалася осінь. «Знов пічнуться дощі, болота, ломання костей, біль зубів. Гармати грузнутимуть по осі, мука для коней і мука для людей. Підводи тягнуться довгим шнуром: «А гей! а гей!» Виснажена коняка паде, відтяли посторонки, ззаду напирають вози. Переїхали — один, другий, десятий. З конини нема сліду. Поторощені кості хрупотять, як сухе гілляччя на нев'їждженій дорозі. Дощ за обшивку паде, все мокре, ослизле, скучне… З землі повстав єси і в землю перетворишся, — болото. Панта рей».

Гетьман пільною доріжкою їде. Перед ним гайок. За ним село і селянська хата, в котрій від кількох днів має свою кватиру.

Звичайна, навіть не багацька хата. В дворах стає. Пограбовані, скрізь кров.

«Скрізь кров, трупи, кривда, — гидко. Чоловік — звір». Пригадав собі свій останній постій. Двір нічого собі. Ніби пани від'їхали кудись. Тільки двері розбиті, а в світлицях потрощена мебель, побиті дзеркала і скло. В одній — ні, ні! Війна погана річ! Її не виправдує ніщо. Хто починає війну, ступає Каїновими слідами. В одній кімнаті лежав дідич, дідичка і діти. Помордовані, на купі, як падлина, вивезена за село, під Аіс. Під вікном вив пес. Він один плакав за ними. Донька горілиць лежала. Великі сині очі кликали о помсту до неба…

Гетьман хоче забути ті очі. Він вийшов перейтися, втік перед війною, біжить у гайок, щоб забути військо, прикази, тривогу. З природою хоче побути сам на сам. «А невже ж у природі мир? В природі вічний бій за корм, за право до життя. Звір звіра жере, ростина соки з ростини висисає, скрізь боротьба, насила, кривда. Весь світ одна гидь!»

Шуліка стрілою з неба на землю упав. «Певно, миш зловив, поживиться. Закон життя. Сильніший слабшого нівечить, треба бути сильнішим». Прискорює ходи, втікає перед власними гадками. Не пустимо тебе, не втечеш! Ти не безвинний, на приказ твій люди людей мордують!

«Хочу завести лад, щоб мир по війні настав».

«Дуриш себе, миру не буде тут ніколи. Це край могил. Зі старих могил нові виростають, як діти з батьків. Це степ!»

«Хочу степ перетворити в поля, в хутори, в міста. Хочу людям людські закони дати, мир і добро».

«Дуриш себе! Панувати хочеш, приказувати, стояти наверху, бо насподі важко. Не втікай перед нами, не пустимо тебе!»

«Геть!»

Стає і озирається позад себе. Бабське літо снується над полями. Повітря дрижить, міниться, як розтоплений опаль.

На виднокрузі дими. Села горять. Гуляють гільтаї. Хто їх прибере до рук і де є та моральна підстава, щоб уговкати їх? Цар палить цілі великі простори, проганяє людей, робить перед ворогом пустиню. Злі люди те саме потрапляють. Зло заразливе, як хороба.

Сімнадцять віків лицемірства, облуди. Говорять одно, а роблять друге, слова гарні, а вчинки погані. Каїнові нащадки.

Дійшов до лісу, — сів.

Сам-один. За поясом пістоль. Тільки оборони. Добре так. Наскучили варти, шпиги, охорона. Хоче свобідно дихнути. Не віднині. Не годен. Все слухай когось. Слухай, що Меншиков скаже! Меншиков, воєвода, бояри, цар… Ось яка воля в гетьмана України!

Кинути те все: маєтки, почесті, булаву — і