Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

Глава 24

Глава 24

Ранок застав Миру за столом. Вона вже завершила переносити на папір своє нічне ведіння і зараз уважно його розглядала. Все було в точності таким, як і уві сні. Мертві тіла людей заповнювали собою задню частину малюнку, виставляючи на перед лише двох головних героїв – Невідомого їй демона, що розправив свої могутні крила та Драгана, який нерухомо лежав на землі. І, здавалося малюнок нічим не відрізнявся від кошмару. Та все ж було дещо, чого Мира не помітила раніше. Над тілом її чоловіка ледь помітно здіймався силует дракона. Символ його роду. Це було доволі дивно. Неначе її власний малюнок про щось попереджає, дає якусь підказку, якої вона чомусь не в змозі зрозуміти.

 «Твій Дракон, він би впорався. Але бачиш, вийшло так, що моя енергія заблокувала його. І навіть, якщо я її заберу з тебе, для твого дракона буде замало часу, щоб знову стати на ноги і відродити свою силу» - в пам’яті пролунали слова демона.

«Твій Дракон. Твій Дракон. Твій Дракон.» - Мира все бубніла собі під ніс ці слова, підіймаючись до бібліотеки. Вона просто повинна була знайти хоч якусь інформацію про Драконів, Демонів і Серце.

Минуло вже чотири дні, від коли Мирі наснилося те ведіння. І увесь свій вільний, від зібрань та обговорень державних питань, час дівчина намагалася проводити в бібліотеці, шукаючи бодай якісь згадки та записи про драконів, Демонів і Серце. Але, на превеликий жаль, так знайти їй нічого і не вдалося.

- Ну та має буди бодай щось! – Мира вже вдесяте оглядала полиці, набиті книжками. – Хоч якийсь, маленький запис.

Та, нажаль, її знову спіткала невдача.

- Абсолютно нічого.

Від розпачу хотілося плакати. Втомлена дівчина обперлася чолом об полицю, намагаючись хоч трохи заспокоїтися.

- Та щоб тобі.  – Все ж не витримавши, вона щосили стукнула ногою по книжковій шафі. В цю мить почувся якийсь дивний шум, що пролунав по інший бік шафи. Немов щось важке впало на підлогу. Здивована дівчина озирнулася навкруги. Ні, в бібліотеці вона була абсолютно одна.

- Дивно…

Мира повільно обійшла шафу і застигла. На підлозі лежала товста книжка. Озирнувшись довкола ще раз, вона підійшла до раптової знахідки і взяла її до рук. Книжка точно була не новою. Її шкіряна обкладинка від часу вже виглядала пошарпаною та мала безліч дрібних тріщин. Та найбільше, що вразило дівчину, так це малюнок, який прикрашав цю саму обкладинку. Дивне дерево із переплетеним корінням та гіллям. Точно таке, як і весільне татуювання на руці Драгана.

- Що це? – Мира обережно провела пальцями по малюнку і її руки раптом торкнулося дивне тепло.

- Звідки ж ти тут взялася? – Мира оглянула книжкові полиці, намагаючись знайти місце, звідкіля ця книжка звалилася. Та все було марним – жодної шпаринки чи отвору, де можна б було помістити цю книгу не знаходилося.  Вона з’явилася неначе  ні звідки.

Зрозумівши, що так нічого і не знайде, Мира попрямувала до одного із крісел, що стояли біля вікна. Вмостившись зручніше, дівчина відкрила першу сторінку.

 

«Нащадкам великого племені Нгаруї, що колись мешкали на Острові П’яти Королівств та двом моїм найдорожчим донечкам. Щоб завжди пам’ятали своє коріння та ціну, яку наші предки  поклали на збереження свого роду.

                                                                                                  Великий Опівнічний правитель та вірний підданий Великої Матері – Вождь Дарій».

 

Перші рядки книги були виведені напрочуд гарно та акуратно. Миру неабияк цікавило походження цієї книги, тому, не гаючи ні хвилини, дівчина почала уважно перечитувати кожну сторінку, намагаючись не пропускати жодного слова.

 

«Моє серце обливається кров’ю кожного разу як я бачу зруйновані оселі, понівечені поля та бездиханні тіла людей, що поклали своє життя за порятунок нашої планети. Всі вони героїчно, без зайвих слів і роздумів, жертвували собою, щоб стримати зло, що так безжально насувалося на їхні домівки, поглинаючи все на своєму шляху. Вперше, за багато століть, королівства об’єдналися та діяла разом, немов один єдиний механізм. Нгаруї, Дракони, Відьми, Пророки, Стихійники, Чаклуни. Від сьогодні їх не розділяли кам’яні стіни та закони, що так старанно були написані їхніми ж королями. На цій війні всі були рівними. Кожен вносив свою часточку, будуючи крок за кроком стежину до омріяної перемоги. Адже, давши хоч найменшу слабинку тоді, вся наша планета сьогодні покрилася б страшною темрявою та пусткою в якій не було б місця для всього живого і прекрасного. Багато родин втратили своїх близьких та коханих у цій війні, день у день ховаючи їх у сирій землі та спалюючи тіла у священному вогні. Та саме ця жертва змогла хоч і не на довго, але все ж зберегти майбутнє всіх у мирі та процвітанні.

Морок – Володар Тіней. Саме так ми називали зло з яким боролися багато років. Та найсумніше у всій цій історії було те, що ми ж самі породили його. Морок був віддзеркаленням нашої жорсткості, егоїзму, жадібності та непереборного бажання володіти і керувати всім.

А почалася ця кривава історія більше п’ятисот років тому з двох таких різних по статусу і водночас таких однакових за покликом душі людей»...

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍