Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

— Вайлет особлива, а це лише запрограмований андроїд.

Мав би здогадатись.

Ліфтом піднялися на верхній поверх, хоча помітив декілька кнопок на мінусові поверхи. Краще, мабуть, не запитувати про них. Пройшовши через декілька сканерів, система пропустила нас увійти до просторого фоє з виглядом на океан. А по інший бік розташувалося декілька скляних дверей, за якими я й побачив батькову постать. І маму. Моє підборіддя одразу ж почало смикатися і я не стримав сліз. Обтираючи їх я пішов туди. Не озирався, бо не міг відірвати від мами очей. Боявся, що тієї миті, як обернусь, вона зникне і все виявиться сном… А мене взагалі вбили у Квантумі і я більше не прокинувся… Так, зараз я трохи почав нервувати.     

— Синку, — почув мамин голос, від якого тілом аж розтеклося тепло.

Кинувся до неї, боячись обійняти сильніше, аніж потрібно.

— Я так боявся… — вирвалося з грудей, коли вдихав її рідний запах, хоча й відчувався і якийсь специфічний. Але це була моя мама. Жива. — Я люблю тебе…

— Знаю, любий мій… — шепотіла вона, погладжуючи моє волосся. — І я тебе люблю, моє хоробре пташеня. Я так пишаюсь тобою…

Чути, як б’ється її серце здавалося найвищою нагородою за ті дні мого виснаження. Ладен ще втомитися стільки ж, лише б жила. Підвів голову і зазирнув у її очі, в яких теж виблискували сльози. Обережно стер їх і поцілував у рожеву щоку, в порівнянні з тим днем… Коли мама торкнулася мого обличчя, я звернув увагу на її руку, на якому був широкий браслет, чимось схожий на моє наруччя. Не розуміючи, я подивився на батька.

— Це… Те, що я думаю? — запитав чомусь невпевнено, хоча мав би радіти.

— Так. Вони допомогли тобі, тому і мамі також. Але це не твоє наруччя, тому не переймайся за наслідки, — відповів спокійно тато.

— А ти в курсі, що вони потребують нашої енергії?

— Деме, ніхто не користуватиметься ними так активно, як ти.

— Ще треба розібратися, хто ким користується…

— Деме, — втрутилася мама, — перестань вже сперечатись з батьком. Зі мною все буде добре. Заверши справу, хлопчику мій.

Таки давно не чув в її голосі стільки надії. Здавалося, що вона ледь жевріла перед тим, як мама знепритомніла. А тепер моє серце надихалося маминою вірою в мене. І, звісно ж, розчарувати я її не хотів. І не розчарую.