Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

— Ріно, люба… Бачу, ти знайшла собі друга…

Він трепетно обійняв дівчину, погладивши її волосся. Вона щось відповіла, але я не розчув, напружено поглядаючи то на Емікса, то на чоловіка. Але коли він відсторонився, то підійшов до мене.

— Отже, це ти… — багато змістовно констатував він, ледь всміхнувшись. — Мене звати Ноа Райт. І для мене честь зустрітися з тобою, Дем’яне.

— Ем… мені також, сер… — відповів вагаючись, але подивився на підбадьорливий погляд Емікса. — Перепрошую, сер, мою… розгубленість. Просто ви так схожі…

— З моїм дідусем? — доповнив він, але я лише кивнув у відповідь. — Генетика дивна штука…

— Ще б пак.

— Вайлет покаже тобі твою кімнату.

Звісно, я не був втомлений за декілька годин перельоту, але й не дурень — розумів, що так мене ввічливо здихалися. Якщо я все правильно зрозумів, то цей Ноа — дядько Ріни, а оскільки її батьків не було в живих, то впевнений, що замінив їй батька. Ну, а позаяк дівчинка привела в дім хлопця та ще й за руку, то, певно що, тепер Ноа проводитиме їй дошлюбну консультацію. Що стане відмовляти її від такого кавалера, як я, чомусь думати навіть не хотів — не ті часи.  

Слідуючи коридором за Вайлет, я вкотре дивувався її вправності долати сходи. Мабуть, ця й літати нишком годна… Я вже ні в чому не був упевненим.

— Ноа лише зовні такий грізний, — промовила Вайлет, щойно відчинила переді мною двері.

— Так помітно, що я злякався його? — запитав обережно.

— Гадаю, після всього, вже зовсім звично бачити тебе наляканим.

— Могла б якось пом’якшити… 

— Тоді б не було так цікаво, людино, — і підморгнувши мені, вона прошелестіла колесами геть.

Кімната виявилася не такою великою, як в Іспанії, але й більша за мою власну… Колишню. Аж не вірилось, що я за тисячі кілометрів від дому… Але мій дім там, де мама. Тому нехай значить буде так. Повільно підійшов до прочинених дверей на терасу, на якій розташувався басейн, який перетікав вниз… Навіть не зрозумів такого жарту, тому підійшов до краю, побачивши внизу ще один басейн, в рази більший. А на причалі сиділи Ноа із Ріною. Ніби не було видно, щоб дівчина зажурилась…

— Підглядати не добре…

Від раптового голосу я аж підстрибнув на місці. Приклавши до грудей руку, повернувся в кімнату, де вже стовбичив Емікс.

— Лякати також. Може, якось вже попереджатимеш про свою появу?

— Думав, ти вже звик.

— Авжеж… З усім цим я не те щоб звикнути не встигаю, а я забуваю жити…

— Не іронізуй. Залишилось недовго, — сказав Емікс з надією в голосі.

У відповідь я спершу кивнув, а потім крутнув кілька разів шиєю.

— Коли я зможу побачити маму?

— Як відпочинеш. 

— Я не втомився. Був час відіспатися, — відповів скривившись, але одразу ж додав впевнено: — Хочу побачити маму. Зараз.

Мабуть, раніше я б ніколи й не подумав, що моє прохання виконається так швидко. Принаймні так виходило, що зазвичай фраза «зараз» не мала якогось певного строку. То могло бути й через декілька хвилин, а іноді, навіть до двадцяти хвилин, але щоб ось так миттєво… Я таки щось проспав. Або ж пройшовши Квантум, моя собівартість зросла в рази. Звісно, Ноа з Ріною пішли зі мною. На мій подив, та чудернацька будівля, що ми оминули дорогою сюди теж належала Райту. 

На іншому боці будівлі помітив чималу назву «Соннел», спрямовану на океан. Навіть здалося, що якось неправильно вона була розміщена… Дивилась на північний схід, тоді як основна частина будівлі розташувалася відносно сходу. Мабуть, Ноа помітив мою зацікавленість, оскільки прокоментував це:

— Іноді те, що ти бачиш, не є тим насправді, Дем’яне.

Я вдав розуміння, хоча насправді не зрозумів ані слова… Аж так сильно боявся видатись переоціненим бовдуром, аби не забракували такого кавалера. І знову ж жодного охоронця не бачив навколо будівлі — все ті ж самі дрони циркулювали вгорі. Пройшовши всередину я затамував свій подих, сповільнившись. Мабуть, мій захват вирвався зі звуком, але переді мною вгорі була велетенська та досконала 3D-проєкція емблеми Етеріалу. Складалося враження, що та планета над нашими головами була справжньою разом з усіма її супутниками. В пласкій проєкції вона була прекрасна, а тепер…

— Яка ж вона… Досконала… — прошепотів ледь чутно, але Ноа усміхнувся. Зовсім трохи, але з чималим розумінням. — Дозволите запитати?

Ноа кивнув.

— Що вона означає? Чому саме п’ять орбіт? 

І знову відвів очі на цю красу.

— Тому, що п’ять життів залежать від одного… — його голос ніби й здригнувся, але втягнувши носом повітря, Ноа знову напнув на себе стриману маску і пішов вперед, кинувши: — Ходімо.

Лише одна дівчина за блискучою стійкою, яка яскраво всміхнулася містеру Райту. Втім, помітив не одну камеру. Закралися думки, що й адміністраторка теж на колесах, як дехто… Таки вгадав. Не втримав цікавість, щоб не озирнутися на неї.

— Теж твоя подруга? — запитав тихо в Ріни, на що вона всміхнулась.