Володимир Худенко - Дим

слова мають найтись самі, ми дивитимемось і слухатимемо…

… Передают новогоднее поздравление советскому народу Генерального секретаря Центрального Комитета Коммунистической партии Советского Союза Леонида Ильича Брежнева.

Дорогие соотечественники, дорогие товарищи и друзья! Центральный Комитет партии и Советское правительство уверены, что и в новом…

Тьма, тьма.

Липка тьма цинкової коробки.

Антош, братиииш! Ааааантош нет нет нет нет! Пустите меня! Пустите, неееет! Пустите меня к нему, я так скучила за ним, пустите меня к нему… Антооош! Откройте Господи Христом Богом молю нет нет нет, подождите, нет нет нет… Аааантош, зачем, ну зачем, Антоша, пустите, нет пустите меня к нему о боже нет, підождіть, нет нет нет, а боже мій світе нет, підождіть я ще не попрощалась, ще ні!

Прапори, прапори.

І липень і юність і райцентр у ранковій тьмі тополиний пух жнива країна мама болотисті роси в принишклий пирій пахучі вітри прогірклого літа.

І прапори над твоїм життям.

Найшлись, найшлись, ось вони, я найшов слова.

Підійти до неї, сказати.

Лар…

Торкнутись рукою її плеча.

А тоді сказати.

Ледь ніяково й упевнено.

Я, гражданин Союза Советских Социалистических Республик, вступая в ряды Вооруженных Сил, принимаю присягу и торжественно клянусь быть честным, храбрым, дисциплинированным, бдительным воином, строго хранить военную и государственную тайну, беспрекословно выполнять все воинские уставы и приказы командиров и начальников.

Я клянусь добросовестно изучать военное дело, всемерно беречь военное и народное имущество и до последнего дыхания быть преданным своему Народу, своей Советской Родине и Советскому Правительству.

Я всегда готов по приказу Советского Правительства выступить на защиту моей Родины – Союза Советских Социалистических Республик и, как воин Вооруженных Сил, я клянусь защищать ее мужественно, умело, с достоинством и честью, не щадя своей крови и самой жизни для достижения полной победы над врагами защищать ее защищать ее защищать ее защищать ее защищать её…

Защищать ее…

Защищать ее…

Защищать ее…

І вона зиркне крізь сльози й обніме мене.

І більш ніколи-ніколи не плакатиме.

Боже, як мені дурно!..

Як лишень дурно!.

Боже, чого я лежу?

Я сплю?

– Антош…

Лара та Ірина зазирали в двері до нього, і він підняв голову.

– Ты спишь, Антош? – Лариса.

Ірина занепокоєно дивиться.

– Прилег. Чуть-чуть устал, – він мляво всміхнувся.

– Погано? – Ірина.

Сестра занепокоєно дивиться.

– Та ні… Я цей, зараз, трошки полежу.

– Ну отдыхай, отдыхай, – Лара.

Іра сміється.

– Мы в зале, если что, – Лара.

– Клич в разі чого, – Іра.

Куди вони ділись?..

Обидві…

Тю.

Ну й нехай.

З горем пополам вимкнувши ліхтар, він лежав у тьмі, прикривши очі рукою. Може, з півгодини полежав – йому покращало. Покращало настільки, що він навіть увімкнув світло, полежав зі світлом, а тоді підійшов до Лариної шафи і взяв відти тоненьку дорогоцінну книжечку під сірою палітуркою. Одкрив щось навгад, бігав по сторінках. Тоді спинився на випадкових рядках:

«Церква святої Ірини

криком кричить із імли…»

Його знов хитнуло, він втримався за шафу.

Пробіг униз по рядку, прочитав:

«Рідна сестра, як зигзиця,

б’ється об мури грудьми.

Глипає оком в’язниця,

наче сова із пітьми».

Поклав назад, розвернувся, вийшов у коридор неспішно. У залі так само світилось, і двері там були одчинені. Він зазирнув туди, не виходячи із пітьми.

Іра сиділа в кріслі коло телевізора, в сусідньому – Юля, на дивані – Олег. Вони роззявивши роти, зацікавлено слухали Ірину, а та знай собі розбалакувала недолугою російською, раз од разу зриваючись на українську:

– … Ну от это, знаете, ну как оте наркоманы її варять, на молоці.

– Молочина! – вигукнув Олег, здогадавшись.

– Ну да, – продовжувала Ірина. – Ото наскубуть тої коноплі, ну зварять, а тоді дітей нею понапоюють.

– Как? – ахнула Юля приклавши руку до грудей. – Зачем?

– Ну сама подумай. Это ж в старые времена, тогда панщина была, ну как это по-вашему, кріпацтво…

– Крепостное право! – знов здогадався Олег.

– Ну да. И там отбывали какие-то дни, ну робота на пана, ну там, скажем, у жнива, як це по-вашому, жатва, жнивье?

– Мы поняли, поняли… – нетерпеливо закивали обидва.

– От. Ну і як, а там діти грудні… Ну, маленькие еще, они плачут, їсти хотять, их спеленают так от и… ну бросят там где-то в гаєчку, как это по-вашому? Лесок, рощица? Короче, не суть. Ну они сами жнут там, в нивах, ну бабы эти, а деток оставят, напоят тою бовтанкою, аби не плакали.

– Ужас какой!.. – знов зойкнула Юля.

– Ну да, – погодилась Іра і задумалась собі, коротко кивнувши.

Тоді продовжила так само задумливо:

– Они спят себе от этой конопли. А некоторые умирали.

– Умирали? – Юля ще ширше розкрила очі.

– Ну да, – Іра зітхнула. – Может, если крепкую надто заварят… или детки если маленькие.

– Страх господень! – видихнула Юля.

Антон повільно, обережно розвернувся назад – у голові якась пустота ватна, ні думок, нічогісінько – він ступив пару кроків по коридору.

– Неужели это правда? – ще почув він ошелешений Юлин голос за спиною. – В самом деле, такое было?

– Та не знаю я, – знов зітхнула Іра. – Кто постарше, рассказывают. Мо ’ що й видумки…

Вони ще щось там собі гомоніли, але Антон уже не розбирав. Він обперся рукою об дверну раму кухні і зазирнув туди. Сіяв розкритий холодильник, а коло протилежної стіни пристрасно обнімались та цілувались Лара з Ігорем у своїх вишитих сорочках. Вони несамовито притискались один до одного – як Антон хитаючись, обережно підійшов до дверей, то Лара якраз, притискаючи Ігоря до стіни, пристрасно цілувала його в уста і пестила однією