Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

Дивлюся на нього. Впертий. Стискає губи. На обличчі грають жовна. Справді, не відступить.

― Чому? ― тихо питаю.

Моргає. Не розуміє питання. Струшує світловолосою головою.

― Я питаю, чому для тебе це важливо? Чому тобі важлива я як дружина? Адже є набагато вдаліші партії. Чим тебе зачіпаю саме я?

У повітрі буквально дзвенить від напруженого мовчання. У очах Сіварда з'являється небезпечний блиск.

― Гаразд, не кажи, ― знизую плечима. ― Не потрібно. Просто послухай мене. Впевнена, твоє бажання, бачити мене дружиною може ґрунтовно похитнутись після того, що ти почуєш.

Обережно опускаюсь на траву. Ноги вже тремтять не від поцілунку, а від хвилювання.

Я не збираюся поки що говорити про те, що з іншого світу. Нині нам би розібратися в ситуації загалом. Адже сімейне життя це не тільки солодкі обійми й запаморочливі зізнання. Це притирання характерів, вміння підлаштовуватись одне під одного, йти на компроміси. Це й любов зрештою. І пристрасть. І якщо останнє досить відверто помітне в очах чаклуна, та й власну заперечувати безглуздо. То все інше якесь дуже-дуже хитке.

Раніше у мене не було варіантів. Раз видали заміж ― підлаштовуйся. А тепер є свобода, і нехтувати нею я не маю наміру. Вибір варто робити обдумано та виважено. Змусити мене ніхто не зможе, ні Каор, ні Сівард ― я під захистом його величності. Але дрібно нашкодити колишній опікун здатний. А може, й не дрібно.

― Я не знаю, до чого ти цю розмову заводиш, Кас, ― поряд опускається Сівард.

Знімає з себе каптан і мовчки пересаджує мене на нього.

― Але я тебе вислухаю, якщо таке твоє бажання. Хоча не думаю, що моя думка від цього зміниться.

Похмуро дивлюся на нього. Ну-ну…

― Сіварде, мені здається, що ти мене приймаєш не за ту людину… ― починаю здалеку… ― Мені вісімнадцять, і ти думаєш, що я маю бути м'якою, поступливою, слухатися чоловіка і в усьому йому коритися, ― поряд скептично хмикають. ― А я… ем… трохи не така. І не впевнена, що зможу стати ідеальною дружиною для лорда Півночі. Тим більше, що раніше ти заявляв, що тобі зовсім не потрібна дружина… А я хочу займатися своєю справою, хочу бачити процвітаючим Отгріф, хочу, щоб поряд була людина, яка мене поважає і цінує.

Я мало не говорю слово “любить”, але на щастя, вчасно прикушую язик.

― Дітей хочу й щасливу сім'ю, таку, як була у… моїх батьків. І я не впевнена, що ти до такого готовий. Ти ж, швидше за все, забереш мене у свій край, ― на цих словах я мимоволі пересмикую плечима, уявивши холод далекого Північного Нагір'я, тріскучі морози й вічно вкриті снігами вершини...

― Я бачу, ти вже за мене все вирішила… ― хмуриться чаклун.

― Не вирішила. Я просто не розумію причин твоєї наполегливості, і це мене лякає.

Підтягую до себе коліна й обхоплюю їх руками, немов у спробі здаватися менше.

― А якщо я скажу, що це все нісенітниця, Касі? Я не корову на ринку вибираю. І дозволь мені самому вирішувати, яка дружина мені підходить краще.

– А ти, отже, вирішив. А якщо я поведуся на твої солодкі промови, і в нас не складеться? Так і мучитися до кінця років?

― А що у свідомості жінок не передбачено функції розмови? Якщо щось не влаштовує ― береш і кажеш!

― А якщо чоловік не сприймає те, що жінку не влаштовує? Чи дружина йому трапилася... бракована? ― Згадую про свій недолік ... ― Сіварде, я тільки прошу, не тисни на мене. По-перше, поки що не вирішилася ситуація з ярмарком. І по-друге… Я дещо ще маю тобі розповісти. Але розповім я це вже вдома. А тоді ти вирішиш, чи варто продовжувати за мною упадати… ― рішуче вимовляю.

― Я в собі певен, ― хмуриться чаклун. ― А ти сама знаєш, чого хочеш?

І це питання застає мене зненацька… Як це не знаю, чого хочу? Адже я щойно чітко окреслила власну позицію, все розклала по поличках ― куди вже зрозуміліше…

Але чаклун мовчить. Дивиться уважно, немов у саму душу заглядає. І я лише розгублено кліпаю очима, вибита з колії дивними словами.

Вони мучать мене всю дорогу назад, змушуючи ганяти по колу спогади не тільки про моє життя у світі Саранун, а й на Землі.

Нам із Тентою влаштовують спальні місця у фургоні, а чоловіки розкладають ковдри на вулиці біля вогнища. І решту ночі я кручуся на своїй лежанці, аналізуючи буквально кожен свій день життя і в тілі Каті, і в тілі Касі і обмірковую сказане Сівардом.

З народження Катя, маючи каліцтво, намагалася бути корисною, намагалася не бути тягарем для сім'ї. Жила для неї, і робила все, щоб близькі були щасливі.

Касія здорова фізично. Але її неініційована сила могла завдати шкоди близьким. Глибоке почуття провини, за те, що трапилося, мене досі не покинуло. Я не відпускаю себе, не даю бути щасливою, не дозволяю просто жити. Корю себе за те, в чому, власне, і не винна... Адже так склалися обставини, і запобігти тому, що відбулося, ніхто не міг... Зрештою, це могло бути і простим природним явищем. У Японії цунамі кілька разів на рік вирує.

Невже я настільки звикла звинувачувати себе та виправдовуватися?

Різко сідаю на лежанці. Подібне відкриття змушує відчути себе мимовільне відторгнення.

Ні. Не може бути. Отгріф точно я для себе намагаюся відновити. Мені він подобається до божевілля. І чудовий Моренай. Виїжджати звідси я не хочу. З іншого боку, мандрувати теж можна, стільки незвіданих країв цікавих...

Дбати про близьких ― це теж у природі людини. У розумних рамках, звісно. Людина взагалі істота соціальна. Нам потрібна родина.

А ось заміж… Заміж я хочу дійсно за того, хто буде до душі, а не за наказом короля чи тому, що ініціація потрібна.

Так, мабуть, я знаю чого хочу. Якщо мені подарувала доля друге життя, то я хочу його прожити і для себе, і з тим, з ким хочу.

Заспокоївшись, нарешті, солодко засинаю, передчуваючи завтрашній день. Перший день Великого ярмарку. Сподіваюся, він буде для нас вдалим.