Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

Розділ 27

Здавалося тільки на мить прикрила очі, а вже за плече трусить Тента, і настав час розкладати наш товар на прилавку. Незабаром набіжать перші покупці ― адже вони також чекали на відкриття ярмарку з не меншим нетерпінням.

Сонно тру почервонілі очі й бреду до струмка. Прохолодна вода бадьорить і проганяє залишки дрімоти. І я, на ходу перекусивши хлібом та сиром, уже із завзяттям та бурхливою енергією беруся до справи.

Дошки прилавка застеляємо гарним оксамитовим сукном. На ньому розкладаємо мотки різнокольорової пряжі, щоб не здавався порожнім і голим, гачки, стрічки та яскраві картини з намальованими ескізами майбутніх виробів. А самі килими розвішуємо на бічних і задніх стінах нашого невеликого кіоску. Місця якраз вистачає на чотирьох.

Ворс трохи звалявся. І я проходжуся м'якою щіточкою по нитках, намагаючись обережно вирівняти їх і розпушити. Особливо ретельно розправляю емблемку в кутку – переплетені літери “К” та “О”, Касія Отгріф. Пам'ятаю, як довго морочилась над нею. Каліграфія у мене кульгає на обидві ноги. Красиво і водночас зрозуміло написати власні ініціали виходило з трудом. З теплотою обводжу пальцем рідні літери. Мені подобається, що у двох світах мої ініціали збігаються, це робить моє теперішнє ім'я ріднішим. Та й усе тут тепер рідне. Близьке. Моє… А Земля… Земля теж рідна… Її не викинеш, не вирвеш із серця. Це моя Батьківщина. Проте й Саратун теж дім. Його я не можу не любити.

Струшую головою, відганяючи недоречну сентиментальність, і ховаю щітку під прилавок. Здається, все готове.

Усередині все тремтить від хвилювання та нетерпіння. Це солодке передчуття не дає стояти спокійно. Ноги буквально притупують від збудження. Поруч неспокійно метушиться Тента, вже вкотре поправляючи сукно на стільниці та розгладжуючи невидимі складочки. З двох сторін в однакових позах, склавши руки на грудях, завмерли Кадір та Сівард. Охороняють. Наче нам щось загрожує… Але, нехай. З ними справді спокійніше. Аби своїми похмурими обличчями клієнтів не налякали.

Оглядаюсь навколо. Новачки, як і ми, хвилюються і тремтять перед незвіданим. А досвідчені учасники лише поблажливо поглядають на “зелених” колег і незворушно посміюються, продовжуючи спокійно розкладати товар. Їх навіть не хвилює, що з хвилини на хвилину з'являться покупці.

― Леді, мені страшно, ― шепоче Тента. ― Здається ось-ось знудить від хвилювання.

― Головне не на прилавок, ― ледь чутно відповідаю. ― Якщо що, біжи до струмка…

А сама відчуваю, що й у мене липка грудка підкочується до горла.

Роблю кілька глибоких вдихів. Це зовсім марно, ось так сильно переживати. Не вийде ― придумаю ще щось. На цьому життя не закінчується. Потрібно нерви берегти ― подумки припрошую себе Тільки головою розуміти ― це одне, а от як приборкати емоції, що розбушувалися не на жарт?

Поруч підстрибує Тента і підтюпцем припускає у бік вищезгаданого водоймища, а мені на плечі лягають теплі долоні.

― Кас, ― у голосі Сіварда ледь помітна заспокійлива хрипота. ― Видихни. Розслабся. Все буде добре.

Мимоволі відхиляюсь спиною йому на груди й прикриваю очі.

― Це легше сказати, ніж зробити, ― стомлено кажу. ― Подібну істину я повторюю собі з самого ранку.

― Ти талановита, і килими в тебе просто чудові. Король від подарунка був у захваті. Невже ти думаєш, інші не оцінять?

— А раптом це в мене лише той єдиний такий вдалий вийшов, — хвилюючись, беруся кусати губи.

― Ні, не єдиний. Я ж бачу, ― схиляється до вуха.

Гаряче дихання ворушить завиток, що вибився з зачіски. По шкірі біжать колючі мурашки.

― Все буде добре! Я знаю.

Ледве помітно киваю і розплющую повіки, почувши шум натовпу. Ярмарок розпочався.

Гам, лемент і мракобісся. Ось як можна описати перші пів години після відкриття. До нас підходить багато хто. І прості громадяни ― ті переважно захоплюються килимами, деякі купують пряжу, і багаті городяни ― ось на них я роблю ставку. Один килим купує приїжджий купець. Він торгується буквально за кожен золотий, і зрештою я трохи поступаюся. Знаю, мій товар ексклюзивний і іншого такого немає, але це перший клієнт, і я дуже розраховую на його рекламу. Другий, з альтанкою в саду, забирають, не торгуючись, як весільний подарунок. І ще довго захоплюються виробом і обіцяють усім розповісти про рукоділля майстринь з Отгріфа. Ще один купують свої колеги з ярмарку, а ми в них чудові заморські нитки, в які магічним чином вплетені дрібні ледь помітні намистини з дорогоцінного каміння. Такого дива я ніде не бачила і хочу спробувати їх у якомусь візерунку.

В результаті, до кінця дня у нас не залишається жодного килима, а наш гаманець поповнюється на солідну суму. Щобільше, побачивши нашу роботу, посипалися замовлення, і тепер у мене є невеликий графік, який теж повинен забезпечити поповнення сімейного бюджету. А ще про отгрифівські килими дізналося безліч людей, а дізнається ще більше. Ну як тут не радіти?

І хоч увечері я з ніг валюсь від втоми, і ледве знаходжу сили, щоб попоїсти й омитись перед сном біля струмка, але засинаю з усмішкою на губах, міцно притискаючи до себе листи зі списком замовлень. Здається леді Фортуна мені нарешті посміхнулася.

На другий і третій день торгувати нам особливо нема чим. Хіба що записувати у свій графік нових замовників. Ті, як не дивно, продовжують приходити та цікавитися килимами, переглядають ескізи та розпитують про роботу. Сарафанне радіо працює навіть у світі Саратун.

Першу половину дня проводимо за прилавком, змінюючи одне одного, а другу приділяємо налагодженню контактів та придбанню важливих знайомств, або просто спілкуючись із рештою учасників ярмарку.

Подумавши й порадившись, все ж таки вирішуємо, поїхати раніше. Все, що можна зробити, зроблено, а так і гроші та продукти заощадимо. Та й за Отгріфом, чесно кажучи, особисто я вже скучила. Романтика романтикою, а гарячу ванну прийняти було б непогано. Обмивання в струмку добряче набридли.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍