Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

26.2

Шумно втягую в себе повітря. Відчуття неприємні. Болісні.

Сівард за два кроки долає відстань між нами. Хапає мої обпалені долоні. Вони лише трохи почервоніли. Майже не болять, просто ниють. Гаряча вода і то обпікає сильніше. Просто прикро. Кричить знову. Сердиться. Лає...

Він схиляє голову до моїх рук, дме на почервонілу шкіру. Прохолодне повітря здається набагато холоднішим, ніж має бути, майже морозним. Так люди не дихають.

Потім підхоплює мене, і сам сідає на моє місце. А мене влаштовує на своїх колінах.

― Вибач, ― ледве чутно шепоче. ― Не подумав, що ти злякаєшся.

Кидає гнівний погляд на Кадіра.

― І це лише підтверджує, що вам не можна займатися такими речами без нагляду старших. Це небезпечно. Ви могли постраждати.

― Я контролював ситуацію! ― крізь зуби цідить друг. ― Це ти все зіпсував. Касія чудово справлялася!

― Чудово? А якби замість мене її злякав інший звук? Хто б іскри погасив? ― буравить Кадіра гнівним поглядом.

Втягую голову в плечі.

― Я, ― гарчить той.

― Впевнений?

Тепер уже два гнівні погляди свердлять один одного.

― Діти… ― поблажливо бурчить Сівард.

Так тихо, що чую тільки я…

Поруч голосно брязкає металевий казан. Тента, не витримавши напруженої ситуації, випускає з рук вимитий у струмку посуд.

― Вибачте… ― винувато пищить.

Скрипнувши зубами, Кадір відводить очі.

― Вибач, ― знову каже чаклун.

Цілує в маківку.

― Я постарався погасити усі іскри. Сильно болить?

― Ні, ― хитаю головою.

Відчуваю, як червоніють від сорому щоки. Ми справді захопилися з Кадіром. Не подумали. Міг спалахнути ліс, трава… Це було нерозважливо. Необачно… Самовпевнено. З мого боку так точно. Може, друг і впевнений у собі. Не знаю. Він свою магію краще знає, але я порівняно з ним ― сліпе кошеня…

― Думаю, нам варто пройтися, ― заявляє колишній чоловік, начебто читає мої думки.

Він так і підіймається з колоди зі мною на руках й лише за кілька кроків ставить мене на ноги. Бере мою руку в свою й кудись веде.

Навіть не звертаю уваги кудись, дивлюся під ноги, міцно тримаючись за чоловічу долоню.

Густа трава у темряві здається чорною. Вона обплітає ступні, ніби намагається захопити в обійми, і тихо шелестить. Вузькі травинки прослизають по гладкій шкірі черевика, залишаючи на ньому вологі смужки роси. На поділ сукні одразу чіпляється якийсь необережний жучок. На секунду зупиняюся й акуратно пересаджую його на сусідній кущ. Сівард терпляче чекає.

Ми виходимо до струмка, але трохи далі, де він повертає, огинаючи стрімкий берег і розливається, перетворюючись на щось на кшталт невеликої заплави.

Місяць, хоч і не повний, але надзвичайно яскраво висвітлює все довкола. Відбивається від гладкої поверхні води, мерехтить відблисками, наче маленькими ліхтариками.

― Дай я ще раз подивлюся на твої долоні, ― бере мої руки чаклун.

Розглядає у білому місячному світлі, цілує кожну по черзі у серединку.

Я спалахую від збентеження, настільки інтимно виглядає. Так особисто…

Не на пошкодження хитрий чаклун вирішив перевірити.

― Сіварде, ― докірливо хитаю головою.

― Я казав, що не відступлю, ― притягує до себе за талію.

Проводить ніжно подушечками пальців по щоці.

Усередині все солодко завмирає, перевертається і дрижить.

― Ти для цього мене покликав сюди? ― Знаходжу в собі сили запитати.

Голос мало не підводить. Тремтить і переривається.

― Ні, ― хрипко, ще ближче схилившись до мене. ― Я хотів задати тобі ґрунтовну таку прочуханку. За те, що ви наробили з Кадіром. За те, що ризикували...

Ковтаю сухим горлом. Зніяковіння повертається.

― Але дивлюся на тебе… ― продовжує.

Охоплює пальцями моє підборіддя, змушуючи подивитися у вічі. Мені хочеться зажмуритись, щосили зімкнути вії. Але натомість ще ширше розплющую повіки й тону в глибині його очі. У білому світлі місяця вони здаються срібними, як сніги гірських вершин. І такими ж холодними.

― Дивишся? ― одними губами перепитую.

― Дивлюсь і розумію, що єдине, що мені зараз хочеться, це тебе поцілувати.

Серце підскакує кудись угору і завмирає біля яремної западинки. Ноги підкошуються, наче в шарнірної ляльки.

Рука Сіварда обхоплює мою потилицю й притягує до себе. Я й збагнути нічого не встигаю, як гарячі чоловічі губи притискаються до моїх.

Ручаюся, якби друга рука чаклуна не продовжувала міцно обвивати мою талію, я осіла б на землю, як лялька. А так тільки обвисаю безвільно, чіпляючись пальцями за плечі. Навіть не знаю, чого хочу більше ― притягнути до себе чи відштовхнути. 

Але все ж знаходжу в собі сили відсторонитись.

― Не за правилами граєте, лорд Кіндлоу, ― відводжу погляд, намагаючись вгамувати збентежене серце.

Дивлюся суворо. Але на чаклуна це ні краплі не впливає. Він повністю задоволений вчиненим ефектом і тягнеться за наступним поцілунком.

― Відколи це ти знову почала до мене на "ви" звертатися? ― ігнорує моє запитання.

― Відтоді, відколи ти вирішив, що мене можна цілувати, коли заманеться, ― щосили намагаюся здаватися холодною і неприступною.

Він певно подумав, що варто тільки пальцем поманити, і я вже калюжкою розтеклася біля його ніг. Ну… припустимо… могла б… Але, на щастя, крім гормонів моїм тілом ще й мізки керують. А я поки не впевнена, чого від мене хоче Сівард ― нормальних партнерських подружніх стосунків, чи ролі покірної дружини та улюбленої іграшки. На другу роль я не згодна. Краще бути самотньою. А з іншого боку ― сваритись теж не вихід. Союзник мені не завадив би. Каор причаївся, і це явно не на добро...

― А хіба не так повинні чинити чоловіки зі своїми дружинами? ― Знову пригортає до себе.

Упираюся долонею йому в груди.

― Я колишня дружина, ― нагадую.

― Це не має значення, Касі, ― голос стає серйозним. ― Те, що король розірвав шлюб для мене нічого не означає. Ти моя дружина. І крапка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍