Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

Розділ 26

Так у мовчанні ми й під'їжджаємо до Веселого поля. А потім стає вже не до розмов. Вирішивши виїхати на день раніше, щоб зі зручностями розкластися і вибити собі краще місце, ми наївно вважали, що людей буде мало. Але не тут було.

Вже з самого ранку, за добу до ярмарку пристойних ділянок майже не залишилось. Я з неймовірними зусиллями таки знайшла одну, і ми втиснули туди свій прилавок, а трохи віддалік припаркувати візок і прив'язати шайр та вороного жеребця. При чому за це місце довелося боротися чи не більше, ніж за торговий п'ятачок. Але воно приваблювало наявністю близької водойми, ще не витоптаної трави, й, найголовніше, чудовим видом на наш прилавок. Поступатися ним я не збиралася і зчепилась з низеньким бородатим смаглявим мужичком не на життя, а на смерть. Мої чоловіки в цей час збивали прилавок і навіть не знали, яку неабияку війну я тут веду. Опонент тиснув маскулінним авторитетом і віком, я впертістю, самовпевненістю і нахабством, що незрозуміло звідки взялось. Це могло тривати нескінченно. Але на допомогу ворогові підійшли троє синів, а до мене лише один Сівард. Та один грізний чаклун, як відомо, значно вагоміший аргумент за чотирьох м’язистих дебелих молодиків. Перевага хитнулася в мій бік. Розкішне місце залишилося за нами.

Після такого насиченого ранку, денні клопоти більше не лякали. Деякі, як і ми, вирішили не морочитися з наметами, а влаштовувати спальні місця у возі. А в кого більше працівників ― розбивали гостроверхі курені, і вони, як строкаті квіти надвечір розцвіли по колу на галявині, відгороджуючи нас від лісу яскравим барвистим частоколом.

Суєта навколо сповнювала душу захопленням та передчуттям. І поклавши руку на серце, я розуміла, що завтра буде нелегко. А все одно почувалася краще та впевненіше, ніж у тих же королівських палатах. Я почувала себе господаркою становища.

Порались ми до темряви. І навіть встигли трохи прогулятись та познайомитись із сусідами.

З одного боку до нас примикав фургон місцевих торговців чудовими прикрасами, розмальованими емаллю. Подружня пара клялася і божилася, що фарба, якими покриті прикраси, здобута якимось надзвичайно небезпечним способом на далеких островах за морем. Там постійно вивергаються вулкани й тече розплавлена ​​магма, а земля настільки гаряча, що ступити на неї неможливо ― миттєво згораєш! Промишляє подібним способом заробітку вся їхня сім'я, включаючи п'ятьох міцних синів. На ярмарку багатодітна вогнетривка родина вже десятий рік, і бізнес їх дуже успішний.

З лівого боку намет натягнули галасливі й балакучі чужинці. Їхні вбрання такі ж строкаті, як і їхній намет. А вміщається до нього, клянуся, не менше тридцяти осіб. На вугіллі вони готують смачні коржики, від запаху яких у животі в мене бурчить, а в роті збирається слина, і це попри смачну і ситну вечерю. Говіркі екзотичні гості торгують усім, чим можна ― від кухонного начиння і до оберегів. Вони настільки доброзичливі та відкриті, що здається, ніби ми пів життя з ними вже знайомі.

Завершивши справи, роззнайомившись з ближніми й далекими сусідами, обмінявшись контактами й намітивши деякі вельми перспективні в майбутньому цілі для співпраці, я втомлено ворушу паличкою вугілля в догораючому багатті.

Сутінки настали раптово. І ще донедавна сіре небо, тепер усипане перлинами мерехтливих зірок. Поруч закинувши голову сидить Кадір. Натомився за день бідолаха. Чоловіки уклали крихке тимчасове перемир'я та працювали на рівних. Та й тепер, хоч як це дивно, намагалися не сваритися.

― Колись мене вчили по зірках знаходити дорогу… ― тихо каже друг.

Теж підіймаю очі.

― Он та велика, ― показує пальцем. ― Це Атія ― найяскравіша із зірок. Господарка неба. Вона вказує мандрівникам шлях… Дивись її довга коса тягнеться туди… На північ…

Я вдивляюся в оксамитово-чорний купол, але до свого сорому майже нічого не бачу. Всі променисті намистини зірок для мене виглядають майже однаково. Але з розумним виглядом киваю, щоб не засмучувати друга.

Мені настільки добре і затишно, що просто хочеться, щоб цей момент тривав і тривав. Потріскує багаття, булькає в казанку ароматний відвар з гілочок, зараз повернуться Сівард і Тента, які пішли до водойми, сполоснути після вечері посуд, десь вдалині чути тихі наспіви та журливу мелодію.

У небо здіймається невеликий сніп іскор. Прикриваю вії. А Кадір раптово простягає долоню і ловить жменю яскраво-червоних крупинок.

Тихо пискнувши, дивлюся на чаклунство.

― Пам'ятаєш, я говорив про контроль сили? Спробуй і ти. У нас трохи відрізняється природа, але принцип один. Тепло та вогонь нам рідні. Підстав долоні!

Він простягає мені мерехтливий потік жару.

― Я боюся, Кадіре!

Навіть звідси відчуваю, як спекотно від вогню. І дивлюся на іскри крізь напівопущені вії.

― Не бійся. Ти віриш мені?

― Вірю…

Ковтаю грудку в горлі.

― Тоді заплющ очі. Зосередься. Поклич Джерело.

― Воно далеко… ― голос тремтить, ледве не зривається на писк.

― Далеко. Але й ти тепер сильніша. Ти ж удома тренувалася. Ти зможеш. Я знаю.

Він настільки впевнений у мені, що я сама починаю вірити в себе. У такт серцю б'ється всередині ще одне серце, ще одна душа.

― Заплющ очі. Управляй силою.

Прикриваю повіки. Складаю ківшиком долоні. Уявляю ніби від них виходить тепло та свічення. Це дивне відчуття. Наче магнітики з однаковими полюсами ― ти їх стискаєш, а вони відштовхуються. У дитинстві я любила грати з ними. Ось і зараз я відчуваю, як щось відштовхується від моїх долонь.

― Дивись Кассі, ― шепоче Кадір.

Розплющую повіки й завмираю від захоплення. Над моїми долонями в повітрі кружляють іскри від багаття.

― Ти що твориш! ― Раптом лунає гнівний рик.

Злякано скрикую. Крупинки на мить спалахують і падають на долоню, обпалюючи чутливу шкіру.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍