Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

— Можливо. Але я добре знаю дона Умберто й усі його слабкі місця. Мені не доведеться навіть наближатися до будинку. Я можу сховатися десь і почати ширити чутку… Про те, що сталося біля ставка…

— І як це нам допоможе? Зараз про це вже мали би знати всі, тому що ми самі розповіли про це Мельчору.

— Завдяки моїм людям у Ринконаді мені добре відомо не лише те, що Умберто закоханий у Емператрис, а й що Емператрис неабияк за ним сохне. Якщо вони все ж одружаться, то в потвор не залишиться нікого, хто би скерував їх проти цієї зловісної парочки, адже я знаю, що вони щоночі кохаються. Він ненаситний. Потрібно зруйнувати цю пару. Вона має стати ворогом дона Умберто.

Але ж Емператрис мій ворог, Пето! Кожної ночі я чую її у своїй вежі, вона ненавидить мене, навіщо тобі приходити в Ринконаду, навіщо плекати ненависть, яка вже існує, це ти хочеш заволодіти мною, не приходь, ти не потвора, я накажу, щоб тебе не пускали, а якщо ти увійдеш, тебе уб’ють, хто сумуватиме за бездомною, хворою, безіменною старою, хай собі здохне в полі, ніхто, нехай тебе вб’ють ще до того, як ти прийдеш сюди, між нами нічого такого немає, проте я не можу думати ні про що інше, крім як про цих потвор, які сміються з мене, щоб поневолити мене за наказом дона Херонімо й украсти в мене все, матінко Беніто, цього вони хочуть, я заручник їхніх інтриг і махінацій, які я ж і плету, щоб задихнутися самому, так, ніби я хочу задихнутися, але я не хочу загрузнути у твані, через яку я не можу думати ні про що інше, мене розриває ностальгія за колишніми часами, коли я міг думати про інше, дивитися назовні, через вікно — світло, вітер, обличчя, листя, книжки, розмови, все таке далеке, давніше за Ринконаду, давніше за ту мить, матінко Беніто, коли ви існували тут поруч із моїм ліжком, молячись і тримаючи мене за руку, раніше ніж існував дон Херонімо, — того літнього вечора, коли я шукав якусь холодну місцину, де міг би проштудіювати свої книжки із права, я прогулювався галереями на другому поверсі Антропологічного музею, а за вікном запилюжене літо огортало все місто знемогою. Удома вчитися було важко. Мій надмірно турботливий батько впадав у гнів щоразу, коли мати зчиняла найменший брязкіт каструлями на кухні. Сидячи навпроти мене з іншого боку столу, він виправляв мої тексти так, що вони ставали незрозумілими, або підлаштовував світло, не питаючи мене про це, або зачиняв вікна, щоб мене не відволікав шум із вулиці, щоб мене не відволікало абсолютно ніщо. І я втік. Парки? Парки завжди викликали в мене певний острах. У церквах було прохолодно, але мало світла. Антропологічний музей, натомість, у будні дні був майже порожнім. Сонний охоронець нагадував недосконалий експонат, не вартий бальзамування, а тому куняв у кутку, заки зовсім не розкладеться і його не викинуть на сміття. Галерея на другому поверсі утворювала велетенський овал, яким можна було безперервно ходити й запам’ятовувати статті: коли я відволікаюся, то згори бачу, як у залі на першому поверсі пасеться велетенський реконструйований скелет мілодона[45], якого й у вихідні мало хто навідує, а в будні поготів. То був спокій, матінко Беніто. Безпека. Готуватися до іспитів, щоб перейти із другого на третій курс правничого факультету, безперервно бродити тим овалом, отримати ступінь магістра, потім доктора, стати суддею чи нотаріусом і завдяки цьому здобути власне обличчя… Усе знаходилося на відстані витягнутої руки, щоразу, коли я ходив довкола овалу галереї на другому поверсі. Притулившись до стін галереї, стоять вітрини, у яких експонуються предмети із глини, грубо вирізьблені камінці, вишкрябані з дерева діряві миски, кістяні голки, а за великою, схожою на акваріум, вітриною усміхаються мені з-за скла нагромаджені в купу, перекручені, голі, роздроблені, висохлі мумії з пустелі Атакама, що лежать у позі зародка чи горілиць. Я зупиняюся, щоб роздивитися їх. Я впізнаю їх. Це мої подружки. Відблиск мого обличчя на склі ідеально накладається на обличчя деяких мумій. Їхні усмішки — це моя усмішка перед ликом смерті, адже я стану таким видатним адвокатом, що не потребуватиму древнього сонця пустелі, щоби зберегти риси мого обличчя, їхні усмішки захищають мене від будь-якої загрози, окрім, хіба, загрози побачити його, зодягненого у світло-сіре, за крок від мене, що споглядає атакамські мумії, але його обличчя не накладається на жодну з цих усмішок. Я впізнав його. Він заговорив до мене. Я йому відповів. Ми разом прогулялися галереєю, яка оточує своїм овалом мілодона на першому поверсі. Я вивчаю право. Чому?

Це сталося тоді, матінко Беніто. Я міг би врятуватися, стрибнувши донизу й розбивши об підлогу голову. Я міг втекти, надягнувши скромні шати арауканця, що висіли на манекені, який я теж міг замінити, але я не втік. Не розумію, чому я відповів дону Херонімо так, як відповів. Я сказав йому: я — письменник. Оскільки я мав чудову пам’ять, то вчився мало. Дощовими вечорами я ходив до Національної бібліотеки і читав, багато читав — Ніцше, Гельдерліна, Шекспіра, Ґете, а крім них ще й Інсуа[46], Варґаса Вілу[47], Ґарсіа Санчіса, Вільяеспесу, Еміліо Каррере, так, і їх теж, але й також класиків, хоча в моєму стилі краще простежується Інсуа, ніж Ґете, вони всі відчинили для мене вікна, які зараз задушливо замкнені і які, після того як я дав відповідь дону Херонімо того проклятого вечора, ув’язнили мене в цьому домі. Я сказав йому: я — письменник. Він запитав мене, як мене звати. Розчервонівшись, я відповів:

— Умберто Пеньялоса.

— З нетерпінням чекатиму на вашу наступну книжку.

— Я радий, що ви зацікавилися.

— Мене цікавить усе, що стосується вас…

— Дякую.

— …так ніби воно належить мені…

— Дякую, Емператрис.

— Вам нема за що мені дякувати, Умберто.

— Ви стільки для мене робите…

— Як би вам дістати чаю лапсанґ-сучонґ?

Вона стулила повіки. Сріблясті веснянки виблискували на синяві її макіяжу, а коли вона усміхнулася, зі складок бульдожої морди визирнули її чіпкі ікла. Тіло карлиці вже не було почервонілим, як на початку літа: її гладка шкіра, маленькі груди, вся вона була засмаглого каштанового кольору, про який подбали креми від «Ґерлен», якими вона почала намащуватися після епізоду біля ставка. Вони трохи прогулялися, повільно, ледь торкаючись