Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

- Але ж це призведе до хаосу. Рейван розповідав, що під різними гербами королівства часто воювали й проливали чимало крові. Чи не повернуться війни з приходом старого режиму? Невже не легше просто змінити архонта й усіх членів Ради разом із намісниками, якщо вже ті не можуть впоратися з відповідальністю, покладеною на їх плечі?

- Ти не знаєш багатьох нюансів, котрі я не в змозі тобі пояснити, – зітхнула Софі. - Але скажу точно одне: історію пишуть переможці, підлаштовуючи все під себе. Ми не можемо вірити одним лише підручникам, але, по суті, нічого, крім них, ми й не маємо. А всі, хто був свідком правди чи знає цю правду від прадідів, давно носять на собі ярма зрадників. Ми можемо лише змиритися з тією мерзенною реальністю, яку нам нав’язала Рада з архонтом, а можемо спробувати змінити світ на краще.

- У твоїх словах є зерно раціональності, тож я не буду сперечатися. Зрештою, сама мало що тямлю у вашій політиці, та й не маю права робити будь-яких висновків, перебуваючи на території префектури лише третій день.

- Якби ж це стосувалося лише Восьмої префектури, – важке. - Люди нещасні кругом. Не всі, та чимало.

- Якщо справи настільки кепські, як ти кажеш, чому ці люди нічого не роблять? Чому не піднімуть повстання? Чому не виявлять свого невдоволення панівним режимом?

- Вони очевидно бояться й не мають на це потрібних сил…

- Найбільша сила в єдності, – перебила я. - Народ – от хто істинний вершитель своєї долі. Якщо він мовчки терпить знущання влади, отже його це цілком влаштовує. Не має сильнішої зброї за лють і почуття справедливості сотень тисяч людей. Упевнена, геоморів, евпатридів і навіть вартових разом взятих значно менше в кількості. Якби люд захотів, він би знищив проблему своїх бід, однак чогось цього не робить. І я можу навіть назвати тобі причину. Знаєш яка вона? Лінива смиренність – от що спиняє народне повстання. Всі просто звикли спихати на когось причину своїх бід. Легше всього зробити винним іншого, аніж побачити в чомусь свою вину.

Дівчина схилила голову, не знайшовшись із відповіддю. Я ж перевела подих і спробувала трохи заспокоїтись. Добряче ця тема мене розхвилювала.

- Братерниками, як я розумію, якраз і стали ті, хто збагнув силу свого значення в цій боротьбі. За це їм честь і хвала. Добре, що сучасне суспільство не позбавлене свідомих особистостей, але їх не достатньо, якщо досі нічого не змінено.

- Братство Арона розростається дедалі швидше. Люди, попри страх потрапити в немилість до правителя й усвідомлення його могутності, йдуть на цей ризик. Тож я щиро вірю, що скоро відступникам стане сил стимулювати такі жадані зміни…

- Що ти сказала? – прошепотіла я вражено, різко вхопивши Софі за руку.

Та злякано здригнулась і промовила тихо, зрозумівши мене неправильно:

- Я сказала забагато зайвого, пробач.

- Ні, ні, ні… Братство Арона? Що це? Я вже раніше чула про нього.

Пан Устим згадував про подібне, коли шокував мене правдою мого походження. Азрієль міг бути частиною цього руху, перш ніж утік на землі зони відчуження. Я мушу дізнатися більше.

- Братством Арона називають загалом усю організацію відступників, якою керує посланець Хаосу. Про неї не можна згадувати, тим паче в такому місці, інакше стратять без суду та слідства.

- Розкажи, благаю. Для мене це надзвичайно важливо, – попрохала я.

- Чому? – здивоване й підозріливе.

- Моє минуле пов’язане з цим братством, але я нічого не пам’ятаю. І навряд чи тепер зможу дізнатися щось у Рейвана.

- В жодному разі не запитуй його про це! – заборонила Софі суворо. - Він не скаже правди, якщо взагалі візьметься за це говорити. Одначе, до тебе виникне багато запитань.

- Гаразд, але хоч ти скажи, що знаєш, – ледве не благання. - Хто такий цей посланець Хаосу?

- Я мало що про нього знаю. Але братерники називають його пошепки Мороком. Він виходець із Валларії, який очолює весь повстанський рух на континенті й за чутками має власну валларійську армію. Не впевнена, чи цей воїн узагалі людина. Про нього ходить чимало легенд, одна гірша іншої. Сама я ніколи його не бачила, як і, впевнена, більшість братерників. Адже Морок показується тільки обраним.

Морок...

Знаю я вже одного такого. Збіг, чи ті два моїх сни насправді не були простими нічними мареннями? Дивно це все, а головне – моторошно. Але тепер зрозуміло одне: ми з батьком якось пов'язані з цим братством і його таємничим очільником. І не скажу, що така правда мене тішить.

- Чомусь, цей тип не вселяє в мене хоча б якусь довіру, – скривилася. - А хто такий Арон? Чого його іменем назвали таку важливу організацію?

- Бог справедливості й честі. Він чи не єдиний, хто досі відповідає на наші молитви. Хоч і робить це зрідка.

- Тобто? – не зрозуміла.

- Всі інші боги давно мовчать, і ніхто не знає, чому.

Повисла тиша. Я намагалася осмислити щойно почуте і зрозуміти, як мені ставитися до нової інформації, що з нею робити. Однак на це потрібно було значно більше часу, ніж кілька мізерних хвилин, тож я пообіцяла собі, що подумаю над усім згодом.

- Котра година? – запитала у дівчини, кинувши швидкий погляд на вікно.

Ніч царювала над містом, ховаючи від погляду далекий пейзаж.

- Уже десята, – сумне. - Сумніваюся, що твоя подруга з’явиться сьогодні.

- Так. Я теж, – мене здолало кисле розчарування.. Усе-таки я до останнього сподівалася, що Лідія прийде. Що не забуде своєї обіцянки.

У двері тихо постукали, а вже через мить усередину заглянула макітра Рейвана.

- Спите?

- Як бачиш, ні, – всміхнулася невесело.

- Не прийшла? – запитав чоловік, знаючи відповідь наперед.

- Не прийшла.

- Шкода, та прошу тебе не засмучуватися. Певен, у Лідії на це знайшлися вагомі причини. А втім, я тут не для цього. Приніс тобі те, про що ти мене вранці попросила.

Мені простягнули маленький флакончик із жовтими таблетками.