Мартіна Зоріна - Неможливий романс , Мартіна Зоріна

Я глянув їй у вічі. Там розпочиналася буря. Очі метали блискавки в мене. Вона злилася, та сама винна в усьому.

— Але чому, Ярику? — Я зітхнув. Ненавидів довгі прощання, — Ти ж мене хочеш, я відчуваю, — Катерина вивільнила руку, адже я не мав на меті утримувати її чи робити боляче, й торкнулася нею бугра. Я мало не застогнав від дотику. Та не тому що хотів її, а тому що не давно жадав іншу, й не міг виконати свої фантазії.

— Я хочу не тебе, повір. Я просто збуджений.

Катя фиркнула. Не повірила. Тому був змушений прикласти сили й відірвати її від себе.

— Острозька, угомонись! — сказав, хоча більше було скаже на ричання, — Вдягайся, залиш ключі та покинь моє помешкання. Назавше.

Катерина скривилася, примружила очі й кілька секунд не відриваючи погляд, дивилася на мене. Не знаю про що вона там думала, можливо уявляла, як четвертує мене, та мені було все одно. Аби тільки дала мені спокій. Я правда намагався розійтись по-хорошому. Прикро, що вона цього так і не зрозуміла.

— От чим я тобі не вгодила, га? — склавши руки на грудях, запитала Катя.

Як на мене, дурне питання і я не бажав відповідати на нього.

— Я ж тебе задовільна у всьому: і смачна їжа, домашня випічка, хоч і куплена та завжди була, секс фантастичний завжди та всюди, коли лишень твоя душа забажає, та я навіть батька вмовила тобі проєкти давати. Лише тобі, між іншим. Хоча були варіанти дешевше й фірми менш проблемні.

Спочатку я хотів її зупини, але потім, мені навіть стало цікаво.

— Що ще я маю знати?

Навіть образливо стало, що наші стосунки були такою фікцією. Я ж гадав, що з Катею ми були на рівних. І просто бавились. А воно он як. «Наївний? Можливо».

— О мій, дорогий, ти багато чого не знаєш, — вона єхидно всміхнулася, — Та скоро дізнаєшся. З усіх шпальт прочитаєш про себе геніального.

— Тобто? — я вигнув брову та витріщив очі, — Що ти задумала?

— Я? Нічого, взагалі нічого такого, чого ти, козел, не заслужив, — Катю понесло, — Чи ти думав, що можна мною покористуватися й викинути, як якусь річ? Думав, що моя сім’я це тобі пробачить?

— До чого тут твоя сім’я? Я з ними відносин не мав, хоча наші забави й відносинами не назвеш.

Мене вже неабияк дратувала тупа ситуація, яку я сам собі створив. Хотів розумної коханки, Ярославе, от на тобі — маєш! Зведе тебе в могилу та ще й з тебе винуватого зробить.

Я прикрив очі й глибоко вдихнув. Видихнув та знову глянув на Катю. Розпатлана, з червоними щоками та припухлим носом, вона видавалась мені маленькою ображеною дівчинкою. І ніяк не тією бізнес-вумен, яку я колись мав можливість зустріти.

— Катю, ти серйозно хочеш скандалу? Воно тобі треба? — Я був би не я, якби не спробував вирішити конфлікт мирно. Хоч все-таки розумів, що спроба марна.

— Мені воно дуже треба! — Вона витерла сльозу, що скотилась по щоці, — Я не дозволю всяким там мачо та альфа самцям мене ображати. Я не річ.

— Я такого й не говорив ніколи. І тебе не ображав. Чесно сказав, що хочу завершити відносини, навіть подарунок купив, — Вона задерла голову вгору, ігноруючи мене, — Та ти сама казала, що все не на довго, бо у тебе там супер-пупер жених на горизонті. Чи я щось плутаю?

Не знаю звідки взялися сили на розмову з Катею, та я не спішив її виганяти. А може й варто було, хтозна. Та так, я хоч на мить, але не думав про Челсі.

— Був, жених був. І все було добре, поки ти не з’явився? — От зараз, я взагалі нічого не зрозумів, — І не дивись так на мене, наче Фома не віруючий, — Вона тицьнула в мене пальцем, — Я не винна, що закохалась в тебе і втратила розум. Ти мене звабив, спокусив і все зіпсував.

«Отакої! Абзац! Повний!»

— Нічого я не робив. І нікого навмисно не спокушав. І в думках не було.

Катя не втрималась і розридалась, кинувшись в мої обійми. Був змушений її заспокоювати. Не відбитий же я, зрештою. «Що з тобою зробило кохання, Ярославе? Розм'як. Втішаєш інших!»

Коли Катерина нарешті заспокоїлась, я змусив її вдягнутися і ми ще раз спокійно все обговорили. Я вибачився за все, хоча досі не знаю за «що» і запевнив її, що вона ще знайде своє справжнє кохання. Але це точно не я. Я не її принц. Хоча думки про те, що з Катею було б простіше, мене відвідували. Але, на жаль, вона не Челсі. І ніколи не зможе мені замінити моє персональне сонце.

Викликавши таксі, я супроводив до нього Острозьку і заплативши водієві, відправив Катю додому. З надією, що це наша остання зустріч.

Повернувшись у квартиру, довго не міг знайти собі місця. Прийняв душ, заварив чаю, витягнув пачку цигарок, закурив. Потім набрав брата, розказав йому про все та попросив найняти охорону Асі та малим. Я не надто переймався через погрози Катерини, все-таки її сім’я чистоплюї й ніколи б руки не забруднили в такий спосіб, але крім них ще є інші. І ці інші відкрито дихали нам в спину. Хоч і причин для цього я не бачив. Коли ми встигли перейти дорогу Кулебі, я поняття не мав, та це не змінювало того факту, що Гліб Вікторович націлився на нашу з Данею фірму. І мої стосунки з його донькою, як виявляється, лише погіршують моє становище.

Та відмовитись від Челсі, я вже не можу. І якщо чесно, не хочу. Аби тільки вона почула мене й зрозуміла.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно