Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

висловив це в приватній розмові. Публічно після 1945 року мало хто був готовий сказати добре слово про Новий лад воєнного часу, неефективність та оманливість якого Кеннан радше недооцінював. Звичайно, міркування щодо внутрішньоєвропейської економічної співпраці не втрачали привабливості: наприклад, Жан Моне після війни, так само як у 1943 році, продовжував вірити в те, що заради «процвітання та суспільного прогресу… держави Європи мають сформувати… «європейську структуру», в якій стануть єдиним цілим». У «Руху за європейську єдність», заснованого в січні 1947 року за ініціативи Черчилля, теж знайшлися прихильники.

Вінстон Черчилль був одним із найперших і найвпливовіших прибічників європейського об’єднання в той чи інший спосіб. 21 жовтня 1942 року він написав Ентоні Ідену: «Мушу визнати, що в моїх думках — насамперед Європа, відновлення її величі… Якщо російський більшовизм заступить культуру та незалежність давніх європейських держав, це буде безмежна катастрофа. Хоч зараз і важко щось передбачити, я вірю, що європейська родина має діяти спільно, як одне ціле, під керівництвом Ради Європи»[92]. Але післявоєнні політичні обставини здавалися несприятливими для таких ідеалів. Щонайбільше можна було сподіватися на створення якоїсь платформи для європейських дискусій, що й запропонував у травні 1948 року Конгрес руху європейської єдності в Гаазі. «Рада Європи», яка постала з цієї пропозиції, була заснована в Страсбурзі в травні 1949 року та провела там перше засідання в серпні того самого року. У ньому взяли участь делегати від Британії, Ірландії, Франції, країн Бенілюксу, Італії, Швеції, Данії та Норвегії.

У Ради не було ані влади, ані впливу; ані юридичного, ані законодавчого, ані виконавчого статусу. Її «делегати» нікого не представляли. Її найбільшою цінністю був сам факт її існування, хоча в листопаді 1950 року вона видала «Європейську конвенцію з прав людини», яка в подальші десятиліття набула більшої ваги. Як визнавав сам Черчилль під час промови в Цюріху 19 вересня 1946 року, «першим кроком для відтворення європейської родини мусить стати партнерство між Францією та Німеччиною». Але в ті перші післявоєнні роки французи, як ми бачили, були не в гуморі міркувати про таке партнерство.

Водночас їхні маленькі північні сусіди рухалися швидше. Ще до того, як війна закінчилася, уряди Бельгії, Люксембургу та Нідерландів в екзилі підписали «Угоду Бенілюксу», яка нівелювала тарифні бар’єри й мала на меті подальший вільний рух працівників, капіталу та послуг між їхніми країнами. Митний союз Бенілюксу набув чинності 1 січня 1948 року і дав імпульс для несистемних переговорів між країнами Бенілюксу, Францією та Італією щодо планів розширити таку співпрацю на більшій території. Однак усі ці напіввизначені плани щодо «Малої Європи» сідали на мілину біля берегів німецької проблеми.

Усі погоджувалися з висновком учасників переговорів у липні 1947 року щодо Плану Маршалла, згідно з яким «німецька економіка має бути інтегрована в економіку Європи в такий спосіб, щоб сприяти зростанню загального рівня життя». Питання полягало в тому, як цього досягти. Західна Німеччина, навіть після того, як у 1949 році стала державою, не мала жодних природних зв’язків з рештою континенту, за винятком інструментів Плану Маршалла та союзницької окупації — і те, й інше тимчасово. Більшість західних європейців досі вважали Німеччину загрозою, а не партнером. Нідерландці завжди були економічно залежні від Німеччини: 48% нідерландських «невидимих» прибутків[93] до 1939 року надходили від німецького товарообігу через порти та водні шляхи країни. Отож для них економічне відновлення Німеччини було питанням власного виживання. Але в 1947 році лише 29% населення Нідерландів «дружньо» ставилися до німців; крім того, для Нідерландів було важливо, що економічно сильна Німеччина була політично і військово слабка. Цю позицію щиро поділяли в Бельгії. Обидві країни могли уявити собі мирне співіснування з Німеччиною лише за умови залучення Великої Британії.

Гордіїв вузол розрубали міжнародні події 1948–1949 років. Після Празького перевороту, домовленостей щодо Західнонімецької держави, блокади Берліна та планів щодо НАТО французькі державні діячі на кшталт Жоржа Бідо та Робера Шумана зрозуміли, що Франція має переглянути свій підхід до Німеччини. Відтепер мало бути створено західнонімецьку політичну структуру, до якої входили Рурський регіон та Райнланд; лише крихітний Саарланд лишався тимчасово відокремленим від основної території Німеччини, а вугілля Саарського регіону було непридатне для коксування. Як можна було стримати можливості цієї нової Федеративної Республіки і водночас спрямувати їх на користь Франції?

30 жовтня 1949 року Дін Ачесон звернувся до Шумана із проханням, щоб Франція взяла на себе ініціативу із залучення нової Західнонімецької держави в європейські справи. Французи добре усвідомлювали необхідність щось робити: як пізніше нагадував Жан Монне Жоржу Бідо, США обов’язково стимулюватиме Західну Німеччину, яка щойно отримала незалежність, збільшуватиме виробництво сталі, що цілком вірогідно призведе до перенасичення ринку, змусить Францію захищати власну сталеву промисловість і знову спровокує торговельні війни. Як ми побачили в розділі 3, власний план Монне — а водночас і відновлення Франції — залежав від успішного розв’язанні цієї головоломки.

Саме за таких обставин Жан Монне запропонував міністру закордонних справ Франції Роберу Шуману те, що увійшло в історію як «План Шумана». Це була справді дипломатична революція, хоч на її здійснення і знадобилося п’ять років. По суті, вона була дуже проста. За словами Шумана, «уряд Франції пропонує помістити франко-німецьке виробництво вугілля та сталі повністю під нагляд спільної Високої адміністрації, участь у якій також буде відкритою для інших держав Європи». Пропозиція Шумана — більше, ніж сталево-вугільний картель, але набагато менше, ніж проєкт європейської інтеграції — була практичним рішенням проблеми, над якою Франція ламала голову з 1945 року. Згідно з планом Шумана Висока адміністрація повинна була мати право стимулювати конкуренцію, встановлювати цінову політику, спрямовувати інвестиції, купувати і продавати від імені держав-учасниць. Але найголовніше — вона мала забрати в Німеччини контроль над Руром та іншими ключовими німецькими ресурсами. То було європейське рішення (саме) французької проблеми.

Робер Шуман оприлюднив свій план 9 травня 1950 року, попередивши Діна Ачесона за день до того. Британці попередніх повідомлень не отримали. На набережній д’Орсе від цього одержали своєрідну насолоду: це була перша з багатьох маленьких помст за англо-американські рішення, ухвалені без консультацій з Парижем. Один з останніх таких кроків — односторонню девальвацію фунта стерлінга з боку Британії на 30% — реалізували лише вісьмома місяцями раніше. Попередили лише американців, тоді як решта Європи була змушена діяти за її прикладом[94]. За іронією долі, саме ця подія, яка стала нагадуванням про ризик поновленого переслідування власних економічних інтересів та відсутності комунікації між європейськими державами, спонукала Монне й інших прийти